fbpx
життєві історії
Майже 20 років тому я поїхала працювати за кордон, у Францію доглядальницею. Бачить бог, хотіла я якнайкраще. Але зараз свої 57 років я дуже розгублена і не знаю, як мені бути. Я стала орендувати квартирку з українкою-колегою у тихому районі Парижу

Бачить бог, хотіла я якнайкраще. Але зараз свої 57 років я дуже розгублена і не знаю, як мені бути.

Почну спочатку. Майже 20 років тому я поїхала працювати за кордон, у Францію доглядальницею. Час був такий, ніяких перспектив, невдалий шлюб, недавнє розлучення та дитина. Виявляється, якщо на роду написано, що будеш нещасною, то тому й бути, як не намагайся це виправити.

Якийсь час я не могла оговтатися. Робота є, але не така, якою хотілося б займатися. Прання, прибирання, догляд за будинком. Зарплата начебто нормальна. Але з самого початку було зрозуміло, що нічого більшого мені знайти не світить.

Адже конкуренція є не лише в нашій країні, без хорошої спеціальності далеко не поїдеш. А вдома чекають мама та дочка. Добре хоч мама тоді працювала, і виходило зводити кінці з кінцями без моєї долі. Я за це їй дуже вдячна.

Таких можливостей, як зараз, тоді ще не було, телефонувати рідним можна було лише в окремих випадках, та й то на кілька хвилин. Тому я я часто просто плакала від безсилля та смутку.

Згодом якось усе налагодилося. Я стала орендувати квартирку з українкою-колегою у тихому районі Парижу, таким чином вдавалося заощаджувати на житло. Потім дізналася, що мою роботу можна поєднувати. Один день працювати в одних людей, другий день в інших.

Так виходило заробляти більше, а це давало надію на майбутнє. Коли я вже зовсім освоїлася, почала потихеньку передавати гроші додому. Мама взяла кілька кредитів, тож їх потрібно було погасити у терміновому порядку.

І дочка вже підросла і потребувала нових речей. Тут мені пощастило, і я надсилала їй недорогий одяг, але він все одно вважався писком моди і якості.

Потім з’явилася можливість розмовляти за допомогою Інтернету. Ми стали частіше спілкуватися, я дізналася про молодого чоловіка, який мав серйозні наміри. Тоді я почала надсилати Веронічці гроші. Щомісяця через місцевий банк.

У зв’язку із різницею курсу для мене це була досить незначна сума. Однак і вона з кожним місяцем зростала.

Треба згадати, що на весіллі у дочки я таки побувала. Вдалося приїхати на батьківщину. Познайомилась із новою ріднею, привезла подарунки. Мені було дуже приємно провести якийсь час серед своїх. Але за кілька тижнів треба було їхати назад.

А потім у мене народився онук. Цю новину я зустріла на чужині і ще довго не могла отямитися від щастя. Втім, неприємні новини також були. Зятя звільнили з роботи, тому вся надія залишалася на мене. Ну якою ж я буду бабусею, якщо не допоможу єдиному онукові?

І я продовжувала надсилати гроші, а суми все зростали та росли.

Якоїсь миті я зрозуміла, що ті заощадження, які я відкладала на подальше життя, насправді дуже малі, навіть сміховинні. Це сталося після того, як мені на очі потрапив сайт якогось українського магазину, і я вирішила заради жарту порівняти ціни.

Виявилося, що вони вдома майже нічим не поступалися цінами тут за кордоном. А в деяких моментах були навіть ще більш високими.

Тоді я вперше вирішила поговорити із дочкою на тему фінансів. Виявилося, що Вероніка зовсім не хотіла і не думала йти на роботу. Своє перебування вдома вона називала декретом, хоча по суті не пропрацювала жодного дня.

Чоловік її щось там намагався знайти і хоч якось забезпечити їх трьох, але хіба на шабашках багато заплатять?

На мої тривожні сигнали дочка відповіла, що, по-перше, я сама винна, бо залишила її свого часу одну. А бабуся не пускала її гуляти із друзями, і в неї тепер немає жодних соціальних навичок.

А по-друге, вона має намір народжувати другу дитину. Через соціальні виплати та інше. Так їй зручніше, а на роботу їй начхати, немає практики і досвіду.

Коли я розповіла цю історію своїй єдиній подрузі, та мене підтримала і порадила перестати платити дочці. Вона називає це даниною за відсутність спілкування. І в чомусь я з нею згодна. Але в голові зовсім інший голос.

І він каже, що треба продовжувати допомагати дочці та онукові. Адже без мене їм буде дуже важко. А що далі? Та хто ж його знає? Та ще й в Україні зараз такі часи непрості. Подивимося, раптом все налагодиться?

Що ви думаєте з цього приводу, рідна людина дорожча? Чи облишити все і жити тільки заради себе? Це теж не так просто у моєму віці, маючи лише одну подругу. Я, якщо чесно, збентежена і розгублена. І поки що продовжую щомісяця допомагати Вероніці, зятю й онуку.

Передрук без посилання на сайт заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.

You cannot copy content of this page