Покрутила Ганну й Петра доля, ох покрутила…
Ганна й Петро гарною парою були, ще зі школи разом, у технікумі теж один біля одного, а потім у своє село повернулися обоє. І хата там була, і робота. Петро водієм пішов у колгосп, який фермерством приватним скоро став, а Ганна у школу і вчися на заочне в обласний педагогічний.
Побралися. Ганні від прабабусі хала дісталася, батьки їй віддали. Зробили ремонт та і стали жити.
Народили синочка, Степанка. От тоді все і сталося.
Десь місяць малому був, як захотілося Ганні з чоловіком у райцентр на базар гайнути, засиділася у дворі.
Бабусі-дідусі ще всі на роботі, тому вирішили молоді поїхати разом з малим.
Стояв теплий вересень, Степанко солодко спав, загорнутий у ковдрочку на задньому сидінні біля мами.
– Я пройдуся, швиденько, а ти приглянь за Степанком. Та він наївся. Має солодко спати, – проторохтіла Ганна і побігла по ринковим яскравим рядкам.
А коли повернулася…
Виявилося, Петро побачив знайомого. Вийшов з машини словом перемовитися, та й забалакався… Ганна побачила чоловіка. Гукнула йому, а сама вільною від сумки рукою відкрила задні дверцята. Сидіння було порожнім. Дитина зникла.
І правоохоронці були, і люди, бажаючі допомогти молодій парі, прочісували базар. Але все марно. Казали люди, що циган в той день ринку бачили, але коли вже шукали дитину, то їх вже й сліду було не знайти.
Степанка не знайшли. Ганна й Петро розлучилися, не витримали такий іспит долі. Ганна в своїй хаті лишилася, Петро у райцентр виїхав.
Ганна довго тоді спати не могла, майже рік, все кидалася, здавалося, плаче, кличе її маленький синочок… Прокидалася у холодному поту в пустій хаті, ридала ридма. Схудла, змарніла. Тоді і повела її мати до бабусі Павлини, старезної, як світ, так, принаймні, здавалося Ганні, бо вона ще в дитинстві пам’ятала бабусю вже зігнутою і старою. Казали, вміла стара бачити те, що від простих людей заховане. Вміла і діток від різних дитячих недугів позбавити, і дорослим важливе щось підказати.
От і сказала вона тоді Ганні:
– Живий твій Степанко. Повернеться. Та не скоро. Дочка тобі сина поверне, Ганнусю. А тепер йди, вчися жити наново. Доля в тебе й Петра не проста, але – щаслива.
Ганні тоді кинутися на стареньку хотілося: ну яка щаслива? І до чого тут Петро, якого вона ніколи не пробачить за те, що Степанка в машині самого залишить?
Йшов час. Працював у них у господарстві молодий приїжджий агроном Роман, був вдівцем, мав донечку. За нього і пішла Ганна. Не кохала, як Петра свого колись, але поважала, прив’язалася до доброго чоловіка з веселою вдачею, доброго, розумного, надійного. І маленька Віра Ганні за донечку стала. А своїх спільних дітей Ганна й Роман народити так і не змогли – не давав Господь. Ну та жили добре, ні в чому не потребували, цінували своє тихе щастя.
Петро у райцентрі жив сам. Нікого не міг покохати після Ганнусі своєї, хоч і траплятися йому гарні жінки на шляху. Але жодна не чіпала душу. Тому й холостякував, любив свою недосяжну Ганну, яка ніколи його не простить.
Виросла Віра, вступила навчатися в область, в педагогічний університет, як і мама Ганна. Н третьому курсі привезла до батьків обранця свого знайомити, Дмитра.
Як побачила Ганна цього Дмитра – так і поповзла по стіні. Викапаний Петро той Дмитро, а очі її, Ганнині, сині-сині… І родимки Петрові на щоці і біля вуха у Дмитра, і зроблений пізніше вже в обласному центрі тест на батьківство підтвердив: не Дмитро цей молодий юнак, а їхній з Петром Степанко…
Які ж вони щасливі в той день були, коли забирали результат експертизи, як обіймалися, плакали. А Роман тільки дивився на дружину і її колишнього чоловіка, і радів за них, і гірко так на душі було, бо розумів, що не тільки минуле цих двох поєднує…
Виявилося, виріс Степанко в притулку, а як там опинився – знайшли його працівника на порозі під дверима, року йому тоді трохи не було. Хто підклав дитину, хто взяв її тоді з машини – так і лишилося таємницею.
Віра й Степан побралися. Народилося у них двійко діток, вже їм вісім і п’ять рочків зараз.
Два роки тому не стало Романа. Все казав Ганні, що дружина перша, мама Вірина, снитися йому часто почала, а потім раптово на роботі зле йому стало, швидка не встигла.
Ганна щиро тужила за Романом, добрим він їй супутником всі ці роки був.
Але не змогла не полинути через рік до Петра свого, не змогла. Бо йому її душа належала, завжди. І діти їхні, Віра й Степанко, і старенькі, але ще живі батьки благословили їхнє возз’єднання, зрозуміли Ганну.
…Ні-ні, та і сниться досі Ганні ота машина і порожнє заднє сидіння. Хоч майже 30 літ минуло, і онуків вже Ганна няньчить, і навіть своїх рідних, бо сталося, як і сказала колись стара Павлина, і звідкіль лишень знала?
Але все ж щаслива вже не молода Ганна, бо і біля Петра свого прокидається щоранку, і синочка Степана майже щодня бачить, бо на сусідній вулиці живуть син, донечка-невістка і онучата.
А Павлина досі жива. Така ж старенька і зігнута, збирає і сушить трави під дерев’яною стріхою своєї такої ж старої, як і вона сама, хатини…
Автор – Олена Мірошниченко
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
