Невинне прохання сусідки, полагодити лавку обернулося погано для сім’ї. Але дружина і припустити не могла, в чому причина відходу. У той липневий суботній ранок Анфіса варила малинове варення на веранді. Чоловік Олексій возився з мотоциклом, син з дочкою, вже майже підлітки, днями пропадали на річці. Несподівано на порозі з’явилася сусідка Ніна, – розлучена, жвава жіночка. Нещодавно сина в армію проводила, живе одна.
З сусідами дружить, як і належить в селі: то по сіль до один до одного біжать, то за борошном. Ось і цього разу Ніна прийшла з проханням, правда, незвичним:
– Ой, Анфіс, варення-то яке ароматне у тебе!
– Та вже, малина в цьому році вродила велика, вже майже переспілі, – похвалилася Анфіса.
– А у мене ось все руки не доходять, – почала скаржитися Ніна, – стільки справ вдома, а руки-то одні, не встигаю я. Анфіса відклала в сторону дерев’яну лопатку, якою помішувала варення і, запропонувавши Ніні стілець, запитала: – Давай вже, кажи, навіщо прийшла, не для того ж, щоб варення моє хвалити.
– Ой, Анфісочка, – заголосила Ніна, – лавку біля воріт свині сусідські зовсім розвалили, ввечері і посидіти нема на чому. Нехай Олексій полагодить лавку: там справ на годинку всього. Якщо не зайнятий, скажи йому.
– А чого говорити, он він, в гаражі з мотоциклом возиться, піди, та поклич сама.
Сусіди ж ми, – тобі не відмовить. Нінка тут же побігла в гараж. Анфіса доварила варення, й заходилася коло вечері. Незабаром прибігли на обід дітлахи, а Олексія все не було, хоча пройшло вже більше двох годин. Анфіса пішла до сусідки, дізнатися, коли чоловік на обід прийде. Лавка біля воріт була вже відремонтована, Олексія поблизу не видно. Анфіса зайшла в огорожу, назустріч їй ішов Олексій. На Анфісу він намагався не дивитися.
– Ти ось що, Анфіс, правильно тільки мене зрозумій: не повернуся я додому. Не можу я. Тут залишаюся. Що потім було, Анфіса насилу згадує. Те, що сорочку на чоловіку порвала, – це точно. І в будинок до Нінки хотіла прорватися, але Олексій не пустив. Здоровий мужик, з руками, як кувалда, ледве втримав щуплу Анфісу – стільки сили в ній було тоді. Потім Анфіса побігла до матері Олексія, і свекруха теж ходила до Нінки, соромила її, але все без толку. Олексій залишився у Нінки.
На другий день Анфіса розбила в Ніниному будинку всі вікна. Його речі Анфіса викинула на дорогу, а вночі Олексій зібрав їх, а то ж і переодягнутися нема в що, – пішов, у чому був. Через тиждень забрав мотоцикл, поки Анфіси вдома не було. З донькою і сином таємно зустрічався, прощення просив, гроші давав, умовляв не ображатися на нього, оскільки батько він їм і любить своїх дітей. Майже місяць все село гуло, перемиваючи кісточки всім трьом: Ніні, Олексію, Анфісі. А потім нібито і звикли. Хіба мало чого не буває в житті, тим більше, що по молодості Олексій з Нінкою дружили.
Минув рік. Такого ж липневого ранку, як і в минулому році, Анфіса прибирала на веранді.
Раптом відчула на собі чийсь погляд. Обернувшись, побачила в дверях Олексія. – Фу, ти, налякав! Чого треба? Дітей дома немає. – Поговорити треба, Анфіса, – Олексій пройшов і без запрошення сів за стіл. – Ну, кажи, а то ніколи мені. І взагалі, я ж сказала, щоб ноги твоєї тут не було. Олексій важко зітхнув.
А потім почав розповідати. Він нагадав Анфісі, як рік тому, привіз додому два мішки комбікорму з ферми, сказавши, що приватник один продав. Виявляється, вони з Петром-чабаном самі розпорядилися: державне взяли додому.
Олексій ще й Петру допоміг у віз чотири мішки закинути. А на другий день перевірка нагрянула, подейкували, що недорахувалися комбікорму. Олексій почав переживати, що попало його в той день на ферму заїхати і на комбікорм майже безкоштовний . А тут Нінка покликала його лавку налагодити. І як тільки прийшов до неї, так вона за стіл посадила, чарочку налила і всю цю історію виклала, сказавши, що була в той день на фермі і бачила, як Олексій з Петром мішки тягали. Загалом, запропонувала Нінка «угоду»: залишитися у неї жити.
Як чоловік, звичайно. А вона промовчить за ту крадіжку. А якщо не погодиться, то піде до дільничного і напише заяву. І Олексію зaгрoжує умовний теpмін. А це теж нічого доброго, невідомо, як на сім’ї позначиться. Чи то стара любов не забулася, чи то Олексій і справді злякався. Але погодився. А зараз прийшов, тому що дізнався, що справі тій ніхто ходу не дав, списали все.
І ось тепер нібито у Нінки аргументів немає, значить можна додому повернутися. Так якщо і скаже кому, то і до неї претензії будуть: чому мовчала, раз все знала. Анфіса вислухала чоловіка. Сорочку, як в минулий раз, не стала на ньому рвати.
– Значить ти, – звернулася вона до чоловіка, – вибрав Нінкіне ліжко замість нар?
– Не вибирав я, хотів як краще для сім’ї . А раптом посадили б, дітям-то як в очі дивитися?
– А зараз як ти їм в очі дивишся? – запитала Анфіса.
– Загалом, так: назад я тебе не візьму ні сьогодні, ні через місяць, взагалі ніколи. Раз ти у мене поради не спитав, як з тією історією з комбікормом з положення виходити, йди, звідки прийшов.
– Ну, Анфіса, я ж розкаявся в своїй помилці, ну, вибач мене. У людей адже теж всяке буває…
– Буває, – відповіла Анфіса, – тільки я не «будь-яка». З дітьми бачитися дозволяю, а назад не пущу. Олексій знехотя встав зі стільця і пішов до виходу, як у воду опущений.
– Почекай, – покликала його Анфіса. Олексій швидко обернувся, в очах з’явилася надія і німе запитання.
– Забула сказати, розлучитися нам треба, рік як не живемо. Так що на розлучення подаю і аліменти.
А тепер іди, – махнула рукою Анфіса.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел
