fbpx

Майже рік нема мого захисника, а зі мною і сином живе мама чоловіка. Я сама її покликала минулої зими, щоб їй не було так самотньо і сумно. Я думала, разом нам буде легше. Але я більше так не можу, дуже хочу знову відселити свекруху, та Віра Василівна в свою квартиру переселенців пустила. Вона щовечора співає Макарчику ту саму колискову і називає його Микитою, готує щодня тільки те, що любив малим і вже дорослим Микита. На стіл, коли ми сідаємо їсти, ставить для Микити тарілку і кладе прибори

Майже рік нема мого захисника, а зі мною і сином живе мама чоловіка. Я сама її покликала минулої зими, щоб їй не було так самотньо і сумно. Я думала, разом нам буде легше. Але я більше так не можу, дуже хочу знову відселити свекруху.

Наша історія з Микитою була щира, красива і така коротка. Ми почали зустрічатися юними, нам було по 18, але одразу зрозуміли, що о створені одне для одного.

Досягали ми всього самі. Закінчили виш і поїхали на заробітки закордон, бо хотіли купити самі собі нову квартиру. І купили. Працювали, народився синочок Макар, якого назвали на честь мого прадіда.

Жили собі як усі, нічого особливого, але щасливо. Поки в Україну не прийшла біда з сусідньої країни.

Микита пішов захищати Україну в перший же тиждень вторгнення, сказав, що інакше не може, адже хоче для мене і нашого сина мирної України і Перемоги, докласти до цього всіх зусиль.

Ми молилися і чекали, раділи коротким зустрічам. А потім мій Микита віддав своє життя за Україну.

Як же важко нам було, навіть згадувати ті дні страшно. Минув вже рік майже, але досі мені неймовірно важко і боляче. Але я маю жити заради сина і себе – про це просив мене Микита, коли йшов на фронт. Адже всі ми розуміли, що може статися.

Майже рік нема мого захисника, а зі мною і сином живе мама чоловіка. Я сама її покликала минулої зими, щоб їй не було так самотньо і сумно. Віра Василівна, яка жила в сусідньому місті, почала явно здавати, і я вирішила не залишати свекруху одну з її горем.

Я думала, разом нам буде легше, адже для обох нас Микита був найкоханішим чоловіком у житті. Але я більше так не можу, дуже хочу знову відсилити свекруху, та вона в свою квартиру переселенців-квартирантів пустила.

Справа в тому, моя свекруха не може відпустити втрату, вона зациклилися і від цього погано мені й Макарчику, хоча він у свої два роки ще багато не розуміє.

Мама Микити щовечора співає Макарчику ту саму колискову і називає його Микиткою. Відсторонила мене від кухні і готує щодня тільки те, що любив малим і вже дорослим Микита. Це вже занадто як на мене.

Всі її розмови – це спогади про мого чоловіка, на столі у вітальні лежать альбоми з його дитячими фотографіями і прибирати їх не можна, бо свекруха одразу в сльозах.

А я вже сивіти почала. Не можу так. Я не забула чоловіка, але хочу жити далі і рухатися вперед. А не можу, коли мама Микити ось так мови поруч зі мною і сином.

Вона навіть на стіл, коли ми сідаємо їсти, ставить для Микити тарілку і кладе прибори. А мені вити хочеться.

І змінити нічого не виходить чи якось вплинути на неї. Моя мама, яка живе в іншій області на іншому кінці України, радить мені сказати свекрусі прямо, що або вона це все припиняє і живе далі, займається онуком. Або – на вихід до себе додому.

А я не знаю, як вчинити правильно. Мені дуже шкода Віру Василівну, але і в мене вже дах їде просто. Підкажіть щось, дуже прошу і заздалегідь дякую!

Автор – Олена М.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page