Мені було сімнадцять, а цій гарній дорослій людині з вишуканою сивиною – більше сорока. І все-таки для мене не було чоловіка бажанішого, ніж він.
Я закохалася в татового друга, начальника великої фірми. Після школи пробувала вступити відразу в кілька інститутів, але недобрала балів. Йти вчитися “куди попало”, аби отримати диплом, не хотілося. Мама плакала, бабуся зателефонувала знайомим і приятелькам в пошуках блату, а тато… Мій “приходящий” тато, “недільний” тато, який пішов з сім’ї десять років тому, знайшов, як усім тоді здалося, найкращий вихід з положення.
Він з’явився в нашому домі, як зазвичай, в неділю вранці, і з порога весело наказав:
– Вистачить ревіти! Швидко збирайся!
– Знову по кафе-морозивом? – схлипнула мама. – Тобі все здається, що вона маленька дівчинка, а у нас проблеми!
– Знаю. Тому і кажу: хай збирається швидше, нас чекають.
Будеш, Наталко, працювати! Настала тиша: три жінки, відкривши роти, вражено дивилися на мого тата. Задоволений виробленим ефектом, він весело розсміявся.
– Та не лякайтеся ви так, пані! Нічого в цьому немає страшного. Рік попрацює, набереться досвіду, потім зі стажем легше вступити буде. Моєму другові якраз зараз потрібна розумна секретарка, а ти ж у мене, Наталя, ще яка розумна! – тато пустотливо підморгнув, і мені відразу стало легко і весело.
Я буду працювати! Буду сама заробляти гроші, як доросла!
І я з захватом поринула в нове життя.
***
Виявилося, що “набиратися досвіду” – це означає заварювати чай і готувати каву, набирати і роздруковувати накази, підшивати документи, відповідати на телефонні дзвінки і виконувати ще тисячу різних дрібних справ, на які у інших членів колективу немає ні часу, ні охоти. Та й не за статусом, наприклад, старшому менеджеру бігати на пошту, щоб відправити черговий рекомендований лист нашого клієнта.
Побачивши Олега Івановича, я скам’яніла, зблідла і, здається, отупіла. Тільки з третього разу, після того, як він легенько смикнув мене за короткий рукав блузки, до мене нарешті дійшло, що саме у мене запитує цей імпозантний чоловік з усміхненими карими очима.
– Так, звичайно, я вмію варити каву, – пробурмотіла я, опустивши голову.
– Тоді, Наталю, зроби, будь ласка, дві чашки з молоком, тільки без цукру. Дякуємо! – ласкаво посміхнувшись, мій начальник зник за дверима, а я блаженно закрила очі. Ось він, той самий чоловік мрії! І я тепер буду бачити його кожен день, з ранку до вечора! Я замріялася, а потім, згадавши про свої обов’язки, кинулася до шафи з чашками і кавоваркою.
– Відмінна кава, дякую, Наталю! – кивнув мені Олег Іванович, і цього вистачило мені для цілого дня щастя.
***
Мама не могла надивуватися: її лінива, безладна і легковажна донька раптово перетворилася на трудоголіка. Я приходила на роботу раніше за всіх, відразу після прибиральниці тьоті Валі, а йшла мало не в десять.
– А ти що тут робиш? – здивувався Олег Іванович, заставши мене на другий день о восьмій вечора на робочому місці. – А ну додому, з мене твій тато голову зніме, звинуватить в експлуатації неповнолітніх!
– Нічого, я тут намагаюся розібратися в документації, – мовила я.
– Молодець, звичайно, тільки все-таки не варто засиджуватися допізна. Мабуть, шанувальники чекають, а? – він підморгнув. – У такої красивої дівчини напевно ціла черга!
Всю ніч я не могла заснути від радості: він назвав мене красивою! Він натякнув на шанувальників, напевно, ревнує!
За дорученнями Олега Івановича я літала, як на крилах, і весь час світилася від щастя. Щовечора, перед тим як заснути, мріяла про те, як ми будемо щасливі. Різниця у віці? Подумаєш! Це навіть добре: дорослі чоловіки – не те що сопливі хлопчаки, мої ровесники.
***
Через кілька тижнів, коли я, як зазвичай, примчала в офіс раніше за всіх, прибиральниця тітка Валя, уважно подивившись на мене, тихенько промовила:
– Ех, дочко, не мріяла б ти про те, що не для тебе…
Я миттєво почервоніла:
– Ви про що, тітка Валя?
– Та вже знаю, про що, – невесело усміхнулася жінка похилого віку. – Закохалася ти в начальника, а даремно: у нього молода дружина-красуня, всього два роки як одружилися, люблять один одного. Не заважала б ти, мила! Вибирай собі женихів за віком!
– Ви помиляєтеся, тітка Валя! – спалахнула я, а в голові промайнуло: невже з боку так помітно? Треба трохи краще маскуватися. Хмуритися чи що, хоч іноді, а то по моїй блаженній усмішці скоро всі навколо здогадаються, як мене буквально розпирає від любові і щастя…
Тільки через десять хвилин, коли тітка Валя, бурмочучи і, похитуючи головою, пішла прибирати інші кабінети, до мене дійшло: дружина! У мого кумира, мого улюбленого-дружина! Та ще молода і красива, як сказала тітка Валя.
Спочатку білий світ мені здався злегка почорнілим, а сонце, що било яскравими променями в вікно, – потьмяніло. Але вже через п’ять хвилин життя налагодилося: я переконала себе, що в любові, як на війні, всі засоби хороші, і дала собі слово будь-що-будь відбити Олега Івановича у його “красуні-дружини”.
***
А ця сама дружина не забарилася з’явитися в той же день. Побачивши її, я засумувала. На порозі стояла принцеса з казки – золоте довге волосся, ляльково-розкриті блакитні очі, неймовірна фігура і чарівна усмішка. – Добрий день! – співуче промовила вона. – Я до чоловіка, він на місці? – і вона впевненою ходою попрямувала до кабінету мого божества.
Я оніміла від несподіванки і потрясіння. Прийшовши до тями, кинулася до дзеркала, що висіло біля входу. Ну так, симпатична дівчина. Не більше того… Куди мені до цієї німфи! Настрій різко впав, але вже ввечері я піднеслася духом. Не здаватися! Ні в якому разі не здаватися!
Вийшовши з кабінету і знову побачивши мене на робочому місці, Олег Іванович нахмурився і докірливо сказав:
– Наталю Ну що це таке? Я ж просив тебе не віддаватися роботі з такою любов’ю! Кроком руш додому! Робочий час давно закінчився.
– А ви мене не підвезете? – набравшись хоробрості, запитала я і подумки заплющила очі: зараз отримаю щиглик по носі.
Однак Олег Іванович, хмикнувши, погодився.
– А тут таке смачне морозиво! Може, зайдемо? – я благально дивилася на сидячого за кермом шефа. – Чесно кажучи, така голодна, що до будинку просто можу не доїхати…
– Що ж робити, в такому випадку я просто зобов’язаний нагодувати таку старанну співробітницю, -посміхнувся Олег Іванович, і ми цілих пів години просиділи в кафе, розмовляючи про все на світі. Ну, хто сказав, що виходити заміж треба за ровесників? Мені ще ні з ким не було так цікаво, як з цим красивим і розумним чоловіком, який годиться мені в батьки!
***
Маленькими хитрощами я продовжувала зближуватися зі своїм начальником. Дружина? А нехай не прикидається, що любить його. Я бачила, як вона на нього дивиться: зовсім не як любляча жінка, а як дитина, яка чекає постійних подарунків!
Для цього вона і в офіс приїжджала: то на нову сукню гроші виклянчувала, то на сумочку, то на ресторан з подружками. Ні, я не підслуховувала, просто в той момент випадково проходила повз двері начальника і зупинилася застебнути босоніжки…
Зате вечорами ми все частіше залишалися з Олегом Івановичем удвох. Ні, не подумайте поганого! Просто я намагалася то хитрістю, то за допомогою скривдженого обличчя заманити його в бар або кафе. Поступово він звик до цього і вже сам пропонував мені ввечері разом повечеряти.
Про дружину я ніколи його не питала. Втім, незабаром вона перестала з’являтися в офісі. Я святкувала перемогу. Напевно, ця лялькова дівка все-таки його кинула, гуртувалися в голові негідні думки, і я не могла стримати усмішку.
– Наталю, а де всі? – виглянув з кабінету шеф. – Нікому не можу додзвонитися…
– Просто вже вісім годин, Олег Іванович, всі давно пішли, – посміхнулася я.
– А ти чому знову затрималася? Тебе вечерею погодувати? А знаєш, зайди на пару хвилин…
Я задихнулася від захвату. Невже дочекалася? Ось зараз, зараз це трапиться… Страху не було, я лише боялася здатися йому недосвідченою і дурною.
***
Але начальник не зробив жодної спроби підійти до мене або обійняти: він просто налив в два келиха віскі і простягнув один з них мені. Сторопівши, я взяла, і тільки тепер відчула, що шеф напідпитку.
– Твій тато, сподіваюся, не приб’є мене за те, що я тебе споюю, – посміхнувся шеф. – Пара ковтків відмінного віскі – це не страшно. Ну, давай, Наталю, вип’ємо за мого сина! Сьогодні народився… Мені щойно подзвонили з клініки.
Швидко випивши, він продовжував, не помічаючи мого ступору:
– Я так переживав, Анна дуже важко переносила вагітність, майже весь час лежала в лікарні, на збереженні. Загроза була до останнього дня. А сьогодні – все. Найважче позаду. Тепер ми будемо ростити малюка, він народився здоровеньким! Уже вранці я зможу на нього подивитися!
Я слухала його захоплену розповідь, і остання надія йшла від мене, помахавши на прощання ручкою. Значить, я завжди була для нього всього лише дівчиськом, донькою одного, друга. Він ніколи не дивився на мене як на жінку, я нафантазувала собі все! І, значить, даремно я відростила таке ж довге волосся, як у його дружини, стала носити замість звичних джинсів витончені сукні та костюми і навіть влізла на високі підбори. Все марно…
Заяву про звільнення “за власним бажанням” я написала на наступний день. Не стала нікому нічого пояснювати, простягнула йому папірець із стисненими губами. Провівши безсонну ніч, раз і назавжди запам’ятала: не можна закохуватися безоглядно. Не можна втрачати голову. Потрібно тверезо оцінювати свої можливості. Мабуть, в цьому сенсі я дійсно “набралася досвіду”…
***
А ось те, що послідувало потім, шалено мене здивувало. Мені здавалося, я ніколи не вилікуюся від цієї безнадійної любові до Олега Івановича. Згадувала його ночами, плакала, навіть хотіла піти до нього в офіс, щоб у всьому зізнатися.
Минуло всього два місяці. Якось увечері, повертаючись від подружки, весело перестрибуючи через калюжі, я мало не налетіла на якогось чоловіка. Ойкнув і машинально вибачившись, я підняла голову. Переді мною стояв… Олег Іванович. Він посміхався:
– Ну як справи, Наталю? Пропала, не заходиш… Та й звільнилася якось незрозуміло: без причини. Може, назад? – він підморгнув. Я уявляла собі цю зустріч тисячу разів, але навіть не могла подумати, що при вигляді цієї людини нічого в мені не ворухнеться. Ну, Олег Іванович. Ну, симпатичний. Внутрішньо ахнув від такої своєї холодності, я спокійно посміхнулася:
– Та ні, дякую. Мене в інститут прийняли. Ходжу на курси. Може колись і прийду. Дипломованим фахівцем.
І, подарувавши йому на прощання ще одну посмішку, безтурботно побігла далі. Душа співала – я нарешті стала вільною! Мене відпустила ця любов, яка здавалася мені вічною.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – avon-62
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
