Я росла у багатодітній родині, де було не прийняте недбайливе ставлення до їжі, у нас завжди хтось за кимось доїдав. Ну а якщо вже зовсім якісь відходи – то собакам-котикам. Я виросла, багато років пройшло, давно живу у міській квартирі, але економне і бережливе відношення до харчів, продуктів у мене збереглося. А чоловік мій – так той взагалі швидше з’їсть те, що вже почало псуватися, ніж викине, і йому від того нічогісінько не буде! Ну, такі от ми люди.
Молодший син з невісткою і нашим онучком живуть в іншій області, тому бачимося ми зовсім не часто. Були вони у нас два рази, поки Тимурчик зовсім маленький був, а потім невістка на роботу вийшла, обставини різні заважали, і в результаті вони більше року до нас не навідувалися.
Ну а це вирвалися, приїхали кілька днів тому. Тимурчику зараз майже три роки.
У перший день син з батьком поїхали після перекусу у місто купити нам дещо для ремонту у спальні, а ми з невісткою й малим дома лишилися.
Розмовляємо, їсти готуємо.
Сіли в обід супу поїсти, ну й онучок все вже їсть, йому також дали супчику. Сидимо втрьох за столом, їмо. І тут малий, не доївши суп, миттю зіскочив зі стільця, кинувся в туалет з тарілкою і вилив недоїдене в унітаз.
Спустив воду з бачка.
Я люто подивилася на розгублену невістку: що це за… за… я навіть слова не одразу підібрала:
– Що це за номер? Їжу? В унітаз?.. Зроду-віку у нас такого не робилося, так не годиться! – скрикнула я. – Хто ж це навчив дитину так з продуктами поводитися?
– Чого ви, мамо? – здивувалася й перелякалася одночасно Марина. – Ми так звикли, а куди нам ще рідкі залишки і недоїдки у квартирі дівати? Котикам до контейнерів носити? Я за дитиною принципово не доїдаю, а Сашко часто не дома, та й теж не завжди хоче пожоване-перековиряне малим доїдати. От ми й навчили Тимурчика самого за собою прибирати. А як ще? Що ви пропонуєте?
Я стримала своє обурення, якому насправді не було меж. Спокійно сказала, що у нас так не прийнято і взагалі таке поводження з їжею не припустимо. Невже не можна менші порціє давати? А коли людина, дитина в даному випадку, не наїлася – дати добавки. Ну але ж не викидати!
Невістка сказала, що добре, мовляв, давайте так і робити, поки ми у вас у гостях.
Але потім я побачила от що: накладаєш малому зовсім трішки, він істерику влаштовує, кричить:
– Мені ще! Багато, як у мами!
Доводиться йому докладати. А він не доїдає, звичайно. Добре, якщо ми всі разом за столом, то хтось тоді за ним доїсть.
Але ось я побігла вранці на ринок, прийшла додому, зайшла руки помити ы в туалет – а в унітазі залишки манки плавають! Знову я все висловила невістці.
Вони наступного дня зірвалися й поїхали, думаю, з невістчиної ініціативи. Ну й нехай, нічого харчі наші переводити.
Автор – Олена М.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!