Тамілі було майже 20. Того дня на роботі нагримали через дрібницю і виставили на вулицю. Того дня вона повернулася рано, і застала свого коханого хлопця з іншою. Того дня мама обережно по телефону сказала, що додому вона її ніяк не чекає, «Славко хоче пожити нарешті без дітей!».
Того чортового дня тест показав дві смужки.
9 місяців пройшли наче в тумані – жила по знайомим, ночувала в метро, катаючись по колу кільцевої.
Хапалася за будь-яку роботу, яка підвернеться. Зима була найважчим часом, одного разу навіть вийшла на паперть біля храму просити милостиню…
Малюк з’явився на світ вночі на 12 грудня. Неймовірно красивий хлопчик, він був теплий, сонний і пах щастям. Вона залишила поруч з ним записку «бажаю тобі знайти гарну сім’ю, синку», і тихо вислизнула за двері.
***
…Столиця щосили готувалася до нового року – ялинки і гірлянди всюди, з кожної кав’ярні звучить “джингл белз”…
Таміла вийшла з машини, пискнув брелок сигналізації. Її червона красуня сиротливо виглядала на порожній ще парковці – знову перша. Охоронець швиденько відкрив перед нею двері. Вона ввічливо кивнула, процокала каблучками порожнім коридором в свій кабінет, включила комп’ютер, дістала папку з паперами, кинула на стіл, автоматично перегорнула сторінку настінного календаря.
Дванадцяте. Років п’ять тому вона не стрималася б, заридала, а сьогодні тільки закусила губу.
Таміла Сергіївна, ваша кава! – рівно о 9-й, як завжди, секретарка внесла тацю з горнятком ароматного напою.
– До вас сьогодні відвідувач без запису… Каже, термінова справа, приймете?
Таміла глянула на себе в дзеркало, поправила макіяж в куточках очей і кивнула: так, нехай заходить, я не зайнята.
У кабінеті з’явився молодий чоловік, років двадцяти на вигляд. Зупинився біля порога, уважно оглянув жінку, нерішуче підійшов до столу, зупинився.
– Доброго ранку, – першою порушила тишу Таміла. – Я можу бути чимось вам корисна?
– Вітаю, Таміло Сергіївно. Я.. Мене звуть Степан. Я… Здається, я ваш син.
Таміла на мить забула, як дихати. А він, по-своєму трактуючи мовчання, квапливо заговорив:
– Я майже впевнений… Я народився 12-го грудня, рано вранці. Мої батьки, – він помітно зніяковів, – розповіли, що рідній мамі було 19 років, звали її як Вас. І ще одне. Батьки зберегли.
Він нервово сковтнув і метушливо вийняв гаманець.
На стіл перед жінкою ліг клаптик жовтого від часу паперу, де її рукою було виведено «…знайти гарну сім’ю, синку».
Сумнівів більше не залишилося, і сльози полилися по щоках.
Не було і дня, щоб Таміла не згадувала свого малюка, не намагалася уявити, яким він став. Сльози заважали, крали чіткість, але вона дивилася на хлопчика – чоловіка? – намагаючись побачити те немовля, якого 19 років тому залишила в прозорому кювезі. Вона дивилася в сірі очі, намагаючись знайти схожість. Впізнати його.
І знову відчути – вперше за 19 років – той самий запах.
Запах щастя.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
