Мама була на кухні, і коли почула нашу з Володею “бурю”, стала його виправдовувати. – Припиніть! Чого ви, як не рідні. Ну куди Володя з Валентиною і дітьми з’їде? На оренду ж багато грошей піде! Так вони ніколи не наскладають на своє. – І тут в розмову втрутився батько. – Я п’ять років мовчав, і годував тебе і твою сім’ю. Пора і честь знати. Даю вам місяць! – Заперечити батькові ніхто не міг, квартира його.
– Іграшки розкидані по всім передпокої, я не розумію, невже так складно поприбирати?! Ти сидиш без діла і довкола бардак.
Так наїжджав на мене мій старший брат, коли випадково наступив на Лего у коридорі, прийшовши додому після роботи. Тим часом я готувалася до семінару. Я не вважаю, що до моїх обов’язків входить прибирання іграшок по всьому будинку, тим більше це не моя дитина, щоб я за нею прибирала. Мені 21 рік я на останньому курсі університету.
П’ять років тому Володя – мій 25-річний брат вирішив одружитися з Валентиною.
– Поки ми не назбирали на свою квартиру, ми трохи тут поживемо. Адже ми ніколи не відкладемо на своє житло, якщо витрачатимемо гроші на оренду.
Батьківська думка його не хвилювала. Звичайно, тато погодиться з мамою, їм же буде шкода улюбленого сина, щоб він не бідував на орендованій квартирі.
– Звичайно, залишайся, це правильне рішення, синку, – підтримала його мати.
У нас трикімнатна квартира, батьки в одній кімнаті, я в другій, а Володя з Валентиною зайняли третю. Спочатку Валя робила щось по хаті, могла зайнятися вечерею чи обідом, прибратися у своїй кімнаті. Я закінчувала випускний клас, не працювала, тож у сімейний бюджет я не вникала.
На питання Володі про те, чи можуть вони з дружиною не вкладати гроші в комунальні, мама відповідала, що розуміє, що кошти потрібно зберегти для своєї нової квартири.
На початку сімейного життя мого брата вони купували якісь продукти, а потім і зовсім перестали вкладатися. А незабаром вони стали батьками і Валя пішла з роботи, це і зрозуміло, адже треба стежити за малюком. Однак коли малюк лягав спати, вона лягала разом з ним, мої батьки були на роботі, а я на навчанні. Виходячи з цього, побутові, начебто, прості питання, нам давалися дуже складно. І винною чомусь завжди була саме я.
– Ти більше години вдома, – дорікав мені брат, – чому не приготувала вечерю? Свою доповідь можна було й згодом написати! Мама працює, і вона ще має готувати після важкого дня? Могла б не стирчати у своїй кімнаті, а щось зробити! Хоч би речі у пральну машину закинути!
– Почекай! Твоя дружина сидить дома. Чого вона сама нічого не робить? Дитина спокійно спить кілька годин на день. І у ванній не лише мої речі.
– Ти хоч знаєш, що таке дитина? – Володя став так говорити, щоб це почула мама, – якщо не Валя, то мама тепер буде за тебе робити всю роботу!
Після таких слів вийшла з кімнати Валя з дитиною, “одягла” стомлене обличчя.
– Ну, не сперечайтеся, я сама можу все зробити.
– Я дітей на світ не приводила, з якого переляку я зобов’язана стежити за племінником, прибирати, прати, коли поряд завжди його мати?!
– То тебе навчають такого у вищому навчальному закладі? – продовжував мене виховувати брат, – у Валентини син, а ти хоч би копійку вклала до сімейного бюджету!
– Ти прям перенапружився? – питаю у нього, – тебе ж навчали в університеті, вклав би сам копієчку!
– Припиніть сперечатися, – прибігла мама у розпал “бурі”, – Володя з Валентиною збирають на іпотеку. Потім вони зроблять перший внесок і поїдуть. Онучок підросте і буде легше, Валя зможе влаштуватися на роботу.
Звісно! Коли племіннику виповнилося три роки, на світ з’явиться донька. У садок його не віддали, і з немовлям на руках вона точно не знаходила час на прибирання.
– Дайте мені спокій, я втомився, – казав Володя, коли дружина хотіла дати сина або доньку ввечері, щоб зайнятися собою або справами. Невже не можна було випрасувати цей одяг, наприклад, уранці?
Тоді Володі довелося йти на кухню і знову я була крайньою.
– Тобі важко взяти племінників, щоб дати Валі щось зробити? Ти постійно вдома! Живеш, як нахлібниця. Посуд у умивальнику, будинок не прибраний.
– Володю, я не повинна, – вкотре пояснюю братові, – це ваші діти, от і займайтеся ними! В мене своїх справ повно. Це не мої питання. І за собою посуд я мию!
– Значить так, – раптом перервав розмову тато, – це вже нікуди не годиться! Як можна так жити? Моя донька не наймалася нянькою для твоїх дітей. Ти не можеш її дорікати, бо я годую її. Я не дорікнув тебе жодного разу, що ви з Валентиною не вкладаєте в сім’ю гроші. Шукайте своє житло та переїжджайте! У вас є місяць!
– Куди вони поїдуть? – Мама як зазвичай заступилася за Володю, – зараз їм тільки на однокімнатну вистачить грошей! До того ж, Валя не працює. Володі буде важко платити іпотеку.
– Він не може дорікати доньці! Тут якось вони влаштувалися, і там уживуться. За п’ять років спільного життя можна було щось придумати. Я все сказав.
Заперечити батькові ніхто не міг, квартира була його. Брат зараз робить вигляд, що мене немає поруч. Дивиться повз. Валя тихо бурчить, мама зі мною та татом не розмовляє, думаючи, що я – головна причина всього.
– Володю, я допоможу тобі з грошима, – тихо каже мама братові, – поки що не на пенсії я ще можу.
– Нехай допомагає, – сказав мені тато, – це краще, ніж жити з вічними суперечками у домі!
Все-таки цікаво, після їхнього переїзду, хто буде винним, коли Володя бачитиме розкидані іграшки, брудні речі та невимитий посуд?
Але це вже не мої питання! Нехай роблять що хочуть, лиш би мене не чіпали.
Фото ілюстративне
