fbpx
життєві історії
Мама часто мені телефонувала, та цього вечора дзвінок від неї мене одразу насторожив. По її ледь зрозумілим фразам, я зрозумів, що негайно потрібно виїжджати. В лікарню ми приїхали близько 10-ї вечора. Поки лікарі оглядали маму, я подзвонив сестрі, та на моє здивування, вона так спокійно сказала: “Добре, що подзвонив, я завтра заїду”

Ви 100 відсотків скажете, що я не правий, що так з рідною сестрою не можна, а я просто не можу інакше.

Вже пішов 10-й рік, як я не спілкуюсь зі своєю сестрою Оксаною, та давайте про все попрядку.

Поки не почалась війна на Донбасі, всі ми жили в Донецьку. Мама нас виховувала одна, не буду вдаватись у подробиці, це вже зовсім інша історія. Все було добре.

Спершу одружився я. Жив перший рік у тещі, до мами старався навідуватись частенько, привозив їй продуктів, та й допомагав фінансово, так як розумів, що пінсії на багато не хватить. Мама завжди хвилювалась за сестру, вона у мене молодша, тому я, як справжній чоловік пообіцяв мамі піклуватися про неї. А коли вона вийшла заміж за мого друга, а він був досить заможнім, мені стало за Оксану спокійніше.

За цей час купив свою квартиру в Донецьку і я. Ми переїхали всією сім’єю, та про маму я ніколи не забував.

Мама часто мені телефонувала, та цього вечора дзвінок від неї мене чомусь одразу насторожив. По її ледь зрозумілим фразам, я зрозумів, що негайно потрібно виїжджати. В лікарню ми приїхали близько 10-ї вечора. Поки лікарі оглядали маму, я подзвонив сестрі, та на моє здивування, вона так спокійно сказала: “Добре, що подзвонив, я завтра заїду”.

Я спершу подумав, мало чого, може і в неї якісь невідкладні справи були. Та коли ми вже зранку зустрілись в лікарні, я не побачив навіть краплі жалю в її очах, хоча все життя мама про неї тільки й думала, та я ніколи не ображався – я ж мужик.

З лікарні мама вже не вийшла. Це був дуже важкий для мене час. Та що поробиш, таке життя, і ми повинні жити далі.

Тут у нас все з сестрою й почалось. Ні, я ніколи не претендував на мамин будиночок в селі. Так, у ньому багато спогадів, та у мене є де жити, як і у сестри. Як потім виявилось мама залишила цю хатинку нам з сестрою, все порівну розділивши. Та не тут то було, сестрі захотілося всього, я не вагаючись погодився, вона молодша, нехай буде їй.

Через деякий час я дізнаюсь, що Оксана все-таки продала мамину хатинку, а разом з нею і наші спогади про щасливе дитинство. Та це, ще не все. Пройшов рік після того, як мами не стало. Я приїхав до сестри, щоб поговорити на рахунок пам’ятнику, а вона мені сказала: “Це твоя була улюблена мамочка, ти й роби, який тобі хочеться”. Ці слова мене буквально вибили з колії. Я досить заможній, і можу без проблем все зробити сам, та я думав, що Оксана також захоче взяти в цьому участь – в пам’ять про маму. Я помилився…

Після її слів я розвернувся і пішов. Ось вже й минуло 10 років, як ми не спілкуємось. Так, вона намагалася декілька раз подзвонити, та я ніяк не можу її пробачити. Я не розумію, чим вона керувалася, коли говорила ці слова.

Автор – Наталя У

Передрук суворо заборонений!

Фото ілюстративне – odessa-life

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook