fbpx
життєві історії
Мама дуже хоче й просить, щоб я повернувся, ми не бачилися рік з моменту, як я виїхав. Але я художник, що мені зараз робити в Україні? В окопі, вибачте, сидіти? Я несу в світ прекрасне, свою творчість, а це теж вклад в перемогу добра. Як же мене покидало Європою, я не знав, куди їду й кого зустріну. Вмію і варити борщ, і писати картини, і співати, і проводити тренування. З мене злітають програми, які на мене навісило суспільство, в якому я виріс. Тепер я розумію, навіщо в дитинстві нас садили на ці холодні залізні горщики в садочку

Мама дуже хоче й просить, щоб я повернувся, ми не бачилися рік з моменту, як я виїхав. Але я художник, що мені зараз робити в Україні? В окопі, вибачте, сидіти? Я несу в світ прекрасне, свою творчість – і це теж вклад в нашу перемогу!

Я народився у Чернігові, виріс, займався професійним спортом, кухарською діяльністю, продажами, а у двадцять дев’ять років почав писати картини, створив близько півтори тисячі робіт. Я постійно творив, але не знав, що з цим робити.

У сестри вдома, в якої я жив. утворився склад моїх картин, і вона часто питала: «Навіщо ти збираєш роботи? Що ти збираєшся з ними робити? А я все писав і писав в стіл, як кажуть.

Не знав, як просувати себе, як зняти якісний контент, тож не міг викликати інтерес у публіки. Тоді я був у емоційному занепаді – лежав серед своїх картин і розумів, що треба щось робити далі, але не міг зрозуміти що.

Несподівано на горизонті з’явився старий знайомий, з яким ми колись займалися митним оформленням вантажів. Виявилося, що він графічний дизайнер та художник. Тарас прийшов до мене в гості, побачив склад робіт, сфотографував кілька десятків та допоміг викласти в інстаграм.

З його допомогою все закрутилося і виник попит. Люди почали писати мені та цікавитися. Я вийшов на новий рівень і з’явилися замовники – перший покупець був із Австрії.

Якоїсь миті я подумав, що не можна стояти на місці – настав час рухатися далі і розповідати про свою діяльність за кордоном. До людей складно достукатися, навіть коли ти живеш поруч із ними, а через інтернет – тим більше. Найчастіше твої листи просто залишаються без відповідей.

Я пішов розповідати світові про своє мистецтво і вирішив зробити це пішки. Взагалі, я дуже давно хотів подорожувати Європою не в лакшері-умовах, а як першопрохідці. Україну я вже вивчив.

Художникам тут просто не дають умов для розвитку. Більшість із них перебуває за межею бідності, і мене не влаштовує така ситуація.

Я усвідомлював усі ризики, коли розпочинав подорож. Мені допомагає моя різнобічність: вмію і варити борщ, і писати картини, і співати, і проводити тренування.

Я ніколи не займався чимось одним і розумію, що стати якісним фахівцем в одній сфері можна приблизно за п’ять років. У мене так і вийшло. А протягом останніх трьох років я займаюсь мистецтвом. Всі ці етапи допомагають мені виживати та рухатися далі.

На початку творчого шляху мені було складно оцінювати своє мистецтво та називати вартість роботи. Я був збентежений, а потім зрозумів, що треба порахувати: скільки коштує моє житло, машина, яку я хочу брати в оренду, вечеря в хорошому ресторані, щоденні витрати. І вирішив, що в Європі дивляться на це по-іншому і щедро.

Зараз, наприклад, я розписую віллу у Барселоні. Тут повністю голі стіни, і я роблю дизайн із нуля. У нас я отримував максимум 1000 доларів за замовлення, а перші роботи для європейських покупців пішли по 2000 євро. Вартість дизайну вілли я поки не обговорював, але вона однозначно буде у кілька разів вищою.

Усі вирішили, що я не сповна розумі. Спочатку я писав картини, а потім заявив, що хочу вирушити в пішу подорож Європою. Я вважаю, що мені допомогла завзятість, завдяки якій я не кидав писати картини, коли казали: «Хлопче, ти поїхав».

Друзі дивувалися: «Ти в тридцять років почав писати картини? Давай зав’язуй, треба зайнятися чимось серйозним».

Ніхто не вірив, що я здатен на таке. Спочатку мене це заводило, але потім стало байдуже.

Я сказав собі, що якщо ти за щось берешся, то треба робити це до кінця, щоб побачити результат. Мої друзі досі здивовані. Усі звикли сидіти у зоні комфорту. У багатьох є квартира, машина, кредит, робота-п’ятиденка, сім’я.

А я хочу ще. Тому я пішов здобувати ще більше знань, більше впевненості у своїх діях.

Єдине, що прив’язує мене до України – мої батьки. Перед від’їздом я поговорив з ними. Коли я розповів їм про плани, вони посміялися і відповіли: «Синку, що за нісенітницю ти придумав?»

Але коли мама зрозуміла, що я націлений серйозно, почала лити сльози, завантажувати ліками в дорогу. Я сказав:

«Якщо ти не перестанеш плакати, я зберуся і завтра тихо піду, нікому не сказавши».

Вона заспокоїлася і, як мені здалося, батьки мене зрозуміли. Я самодостатній і завжди допомагаю сім’ї, ніколи не брав у них грошей. Кожен сам робить свій вибір. Я ж не можу прожити життя з волі батьків.

Спочатку я планував рухатися через Польщу, Прибалтику, Німеччину, Австрію, Італію, Францію, Іспанію, Португалію. Францію та Іспанію я думав пройти маршрутом пілігриму в тисячу кілометрів. Збирався одразу йти пішки, але коли приїхав до Польщі і почав дізнаватися про перетин кордонів, то зрозумів, що нічого не вийде. Щоб виїхати до Латвії, потрібно було мати QR-код та вагомий аргумент для перетину кордону.

Мені треба було якось подолати цю відстань, щоб піти далі Європою. У мене залишалося останні 100 євро. Я ніби переступив межу, зробив ковток повітря, і мені перекрили кисень. Я подумав: “І що, подорож закінчилася?” Подивився тікети і вирішив відлетіти до Берліна за туристичною візою.

Звідти я автостопом дістався Мюнхена і пішов уздовж автобану в бік Брегенца, в Австрію. Шлях зайняв приблизно дві доби. Там я написав кілька робіт і нарулив грошей, щоб рухатися далі. Хотів спуститися до Італії, але там у мене зірвалося замовлення, тож поїздом я поїхав до Швейцарії і купив квиток до Барселони.

Там я оселився у парубка, з яким познайомився в аеропорту. Розповів, що займаюся творчістю, і він запропонував створити щось на його віллі.

Я прожив там два дні, написав кілька робіт, викупався в морі, оцінив місцевість і пішов нагору у бік Франції. У дорозі мене схопив сонячний промінь, і я повернувся до Барселони поїздом, а там перекантувався в хостелі. Та й мчати до Франції було недоцільно.

Наступного дня знайомий з України зателефонував мені і сказав: “У приятеля є вілла, де ти можеш попрацювати”. Я провів кілька днів у Барселоні і зараз планую затриматися на віллі, бо мені дали дуже велике замовлення на дизайн.

Далі піду на маршрут пілігриму та завершу шлях у Португалії, де планую зупинитися у нової знайомої. У середньому я проходжу щодня близько шістдесяти кілометрів, але поки що завис.

Я взяв із собою 300 євро. Основна частина грошей пішла на їжу та два квитки на літак, до Берліна та Барселони. Перед подорожжю я тижнями намагався їсти щодня, щоб організм звик, розумів, що всяке може статися. Нині у мене взагалі немає грошей. Я заробляю на ходу. Творчість – моє основне та єдине джерело доходу.

Дорогою у мене з’являється багато знайомств. Мої замовники в Європі – підписники з інстаграма, друзі друзів чи пересічні перехожі. Кілька тижнів тому, коли я був у Барселоні, ми з Марком поїхали до магазину за продуктами. Вийшли на паркування та побачили трьох дівчат. Ми з ними розмовляли, і виявилося, що вони мають свій сімейний ювелірний бізнес. А я жодних мов, окрім української, не знаю. Можу сказати англійською тільки «Hello, my name is…».

Ми постояли, обмінялися контактами, і одна з дівчат погодилася допомогти мені у просуванні. Сказала, що може організувати виставку. Звичайна зустріч біля магазину переросла у корисне знайомство. Головне – бути відкритим до світу і не замикатися у собі.

Я не знав, куди їду та яких людей зустріну. Для мене це як нова земля. У Берліні я зупинявся у хлопця, якому допоміг колись у Києві. Але це не моє місто. Я приїхав у неділю, коли всі магазини були зачинені і ніби опинився в Сайлент-Хіллі. Я пройшов все місто із заходу на північ. Мені здалося, що це місто може тебе пережувати та не помітити. Там дуже багато бідності та різношерста мультикультурна публіка. Для мене Берлін залишився місцем, де розмовляють усіма мовами світу.

Відмінність у менталітеті у нас та європейців колосальна. У Льорет-де-Мар, де я зараз, він дуже спокійний і доброзичливий. Тут люди нікуди не поспішають. Я сам ріс у селі в бабусі і знаю, що таке тихе та розмірене життя. Я жив там до тринадцяти років і вже забув, як це круто. Поведінка туристів, як правило, відрізняється від місцевих. Якщо ти турист, тебе одразу видно, ти як світлофор.

Я маю певне правило. Я ніколи не спілкуюсь із дорослими, якщо вони самі не захочуть. Вважаю, що це неввічливо – першим заводити діалог із дорослою людиною. Але якщо мені треба дізнатися, де північ та південь чи де тут супермаркет поблизу, то чому б і ні. Я не бачу в європейській дружелюбності лицемірства.

Дорога – серйозне випробування. За останні півтора місяці я мав багато переломних моментів. Я не сподівався, що буде так складно. Але це все компенсується тим, що я отримую. Відчуваю, що всі мої дії приносять плоди. В Україні такого не було.

У мене дуже важкий рюкзак, він важить кілограмів сорок. Я вирішив позбавитися своїх улюблених черевиків, щоб було легше йти. Довго наважувався, не міг їх викинути, а потім побачив у Барселоні бездомного, що лежить на лавці, в пальто, якого оточили голуби.

Я підійшов, показав черевики і запитав: “Треба?” Він дуже зрадів. Я поставив їх поруч, відійшов і сфотографував його на згадку. Радий, що не викинув їх в урну, а віддав людині, яка дійсно їх потребувала.

В Альпах мені кілька разів доводилося ночувати у спальному мішку чи зупинятись у фермерів. В Іспанії я спав у лісі на пагорбах.

Не скрізь є місце, де можна зупинитись. Десь є знайомі чи друзі, але бувало, що я заробляв якісь гроші та бронював хостел. У Мюнхені, наприклад, я переночував у готелі. Завжди по різному. Я просто йду. Моє завдання – долати великі відстані.

Кілька разів з’являлися думки з розряду « Навіщо я все це розпочав?». Один раз я кілька годин йшов уздовж автобану лісом у Берліні і машини не гальмували, тому я вирішив піти в ліс, щоб не чути шум дороги і заразом змінити картинку.

Коли йдеш і чуєш, як тачки одна за одною проносяться повз тебе, – це дуже важко. Я звернув у ліс, ішов ним і побачив зграю лисиць. Якоїсь миті стало лячно. У мене з собою під курткою був багет, півторашка води та енергетик.

Я йшов і розумів, що все.

Багет, вода, я в лісі, за сімдесят кілометрів, у мене плечі ниють від рюкзака і починаються ось ці розмови з самим собою, на кшталт: «Куди ти йдеш? Попереду ліс», «Чел, а ти дійдеш взагалі?», «Може, варто все кинути, розвернутися і повернутися назад?» Поки я можу йти сам, я йду. Якщо втомлююся і настає ніч, то починаю гальмувати машини.

Я відчуваю, як з мене злітають програми, які на мене навісило суспільство, в якому я виріс. Я дуже хотів залишитися віч-на-віч із собою. Останніми роками я заплутався, хто я такий. Ця подорож була необхідна.

Я відчуваю зміни. Я став спокійним, розміреним, у мене з’явилося дуже багато позитивних думок. Тепер ставлю собі короткострокові та довгострокові цілі. Як воно буде далі – сам не знаю. Кожен день відрізняється від попереднього. Щоранку я дякую Богові за те, що все добре.

Вдома останнім часом кожен день був як день бабака. Тепер я розумію, навіщо в дитинстві нас садили на ці холодні залізні горщики в садочку, щоб пристосовувалися до важкого життя. Я не можу і не хочу повертатися туди.

Маю дуже мало друзів. Так вийшло, що всі, кого я вважав близькими, виявилися скоріше знайомими. До появи творчості у житті я робив і хотів робити те, що хотіли люди. Я радів, коли робив оточуючих щасливими. А тут зрозумів, що хочу пожити для себе. Я захотів усе це скинути і піти на самоті, щоб не було ніякого вантажу. Зараз у мене є відповідальність за все, що відбувається, тільки перед собою.

У планах писати масштабні роботи. Я хочу власну студію. Життя надто швидка штука, і у світі технологій митцям дуже складно виживати, бо є багато крутих графічних дизайнерів, актуальні теми ноу-хау та подібного. А художник – рідкісний звір.

Я йтиму і дивитимуся на всі боки. Поки не побачу інших місць, я не вирішу, де хочу грунтовно приземлитися.

Додому взагалі не планую повертатися. Я краще буду там, де сонечко. Витискатиму тут свою творчість до останнього, але назад не повернуся. У майбутньому я планую перевезти батьків до Європи.

Зараз я поблизу Барселони. Найкурортніше місце, шматочок раю на землі, в середньому тут +23 градуси. Я вже навіть купувався у прохолодному морі. За два місяці я пройшов близько 1200 км і далі вирушаю до Памплони, але план може змінитися.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page