fbpx

Мама й тато не змогли розлучитися мирно й нормально спілкуватися між собою, навіть заради мене. Мама категорично не хотіла бачити батька, тому на всі свята вони відвідували мене по черзі, окремо. На цей свій день народження, який був в минулі вихідні, я вирішила все підстроїти. Ну скільки можна, як малі діти, дитсадок влаштували. Мама готувала вдома, шила, в’язала, навіть приймала чужі речі для прання, благо, пральну машину тато не забрав. На весілля нам з Данею він подарував квартиру. Не розумію, чому вона так відреагувала?

Мама й тато не змогли розлучитися мирно й нормально спілкуватися між собою, навіть заради мене. Мама категорично не хотіла бачити батька, тому на всі свята вони відвідували мене по черзі, окремо. На цей свій день народження, який був в минулі вихідні, я вирішила все підстроїти. Ну скільки можна, як малі діти, дитсадок влаштували! Мене це все дуже втомило.

Почну спочатку. Дев’яності роки для багатьох запам’яталися сумно. Тотальна розруха не лише на вулицях, а й у головах, думках, безгрошів’я, дуже тривожна кримінальна обстановка і багато всякого іншого. Весь пострадянський простір трясло. І я, хоч і була на той момент зовсім маленькою дівчинкою, це розуміла.

А ще в той період тато пішов від мами, і нам обом від цього стало зовсім погано. Багато хто зараз ностальгує за минулими днями, але я рада тільки одному: що ми з мамою їх якось пережили і це все вже в минулому.

Пам’ятаю, мама тоді підробляла, як тільки могла. Готувала вдома, шила, в’язала, навіть приймала чужі речі для прання, благо, пральну машину тато не забрав. Словом, було «весело». Я відчувала, що їй тяжко.

Але здебільшого я розуміла, як і більшість дітей на той час, що під ногами у батьків краще не плутатися. Тому й йшла з подругами, просто гуляла, аби не бути вдома і не потрапити під гарячу руку. Так, бувало й таке.

Більш-менш усе почало налагоджуватися, коли я підросла. Я знайшла собі гарного хлопця і, незважаючи на юний вік, ми вирішили з ним одружитися. Данило часто розповідав мені, що працює на виробництві, але я якось завжди пропускала це повз вуха.

А одного разу, коли він попросив зустріти його біля роботи, мені як сніг на голову звалився: я знаю це місце! Я тут була маленька і навіть заходила з мамою всередину. Тут працює тато!

Так і було. Мій наречений був батьковим підлеглим, що не дивно, якщо замислитись. Наше місто не велике і перспективних місць для роботи не так багато. Тож я була вже морально готова, коли зустріла свого батька, тримаючись за руку з одним із його підлеглих.

Я вважала, що батько мене проігнорує або, максимум, привітається, одразу відвернувшись. Але ні, я побачила здивування на його обличчі та широку усмішку. З того часу ми хоч трохи почали спілкуватися.

Не можна сказати, щоб ми з батьком знову стали рідними, але на весілля нам з Данею він подарував квартиру. Хоча я його зі зрозумілих причин на саме свято навіть не запрошувала.

Мама дізналася про нашу зустріч того ж дня і не сказати, що була рада. Але справедливо зауважила, що це мій батько і моє життя, і якщо тато надумав купити нам квартиру — це його рішення і воно, зрештою, правильне.

Час минав і, треба сказати, свого тата я взнавала все більше. Він завжди передавав мені привіти через чоловіка, але ненав’язливо, що мене, якщо чесно, тішило. Мама переживала, що він почне особисто приходити у гості, напрошуватись на спілкування. Він же знав, де ми з Данилом жили.

Але жодного разу нічого подібного не було. На мої дні народження батько дарував якісь незначні подарунки, і на цьому все.

Потім ми почали бачитись, навіть не знаю, як це вперше вийшло. Спочатку побачились утрьох із чоловіком. Атмосфера була дружня і чоловіки переважно розмовляли про справи, а я була мовби ні до чого. Але на прощання батько запитав мене про маму, і я сказала, що не хочу про це говорити. По його очах було зрозуміло, що він хотів би продовжити розмову, але я на це не пішла.

Потім якимсь дивовижним чином ми перетнулися на вулиці. Зайшли до кафе і поговорили таки про минуле. Батько зізнався, що дуже шкодує про свій вчинок і віддав би все, що в нього було, аби повернути все назад.

З тією жінкою, до якої від нас пішов, він теж розлучився і тепер не знав, куди себе подіти. Були романи, але не серйозні. А душа тяглася до мами, яку він так покинув у дуже момент. Але що тепер вдієш? Нічого не змінити.

Пам’ятаю, вперше ми покликали батька в гості на день народження мого чоловіка. Посиділи, побалакали. Рідні все ж. Мама тоді не прийшла, погано почувалася. І я нічого їй не сказала. А коли вона через півроку нарешті дізналася про те, що сталося, була на мене дуже зла. Але що я могла вдіяти? Адже він, як не крути, начальник мого чоловіка. Це також треба враховувати.

А потім я народила сина. А потім і донька наспіла. І тоді питання з батьками почало розпалюватися. Бачити одне одного вони не хотіли, тож ходили до нас на свята по черзі. На той час ми з Данею вже поміняли квартируна більшу, навіть купили авто.

Здавалося, все є, але ситуація з моїми мамою та татом була для мене важкою. Хотілося б її якось виправити. Тим більше, що час лікує. Ну, взяли б і поговорили, як дорослі люди. Що заважає? влаштували як діти дитячий садок.

Тож на свій день народження, який був минулими вихідними, я вирішила не кликати друзів чи подруг. Чоловіка попросила зробити те саме. Зате покликала маму і батька. Понадіялася, що вони стримаються за спільним столом. У їхньої дорослої доньки свято. Ось такий був план. Я думала, їхня гордість і гординя не стануть на шляху.

Ми вже навіть встигли послухати перший тост від мами, коли, нарешті, захеканий і з гарною подарунковою коробкою і квітами, у дверях з’явився тато. Він мило мене привітав, привітався з Данилом і лише тоді побачив маму. Я думала, що це буде романтичний момент.

Але мама, побачивши його на порозі, одразу ж розплакалася. А потім встала і мовчки вдягнулась. Коли ми оговталися від побаченого, вона повернулася до мене і назвала зрадницею. Колишньому чоловікові вона нічого не сказала. Мабуть, вважала це нижче за свою гідність.

Наступного дня, коли я вирішила їй зателефонувати, вважаючи, що мама вже заспокоїлася, у нас відбулася розмова. Ну, як, слухала я. Мама говорила.

Вона сказала, що я вже доросла і, мабуть, знайшла своє щастя у житті. Отже, ми можемо більше не підтримувати спілкування. Нехай я залишаюся з батьком. У нього ж є гроші, та й із чоловіком вони близькі. Тож більше мені дзвонити їй не треба. А потім було ще кілька «ласкавих». І мама поклала слухавку.

Не розумію, чому вона так відреагувала? У неї після тата, наскільки мені відомо, серйозних стосунків не було. До чого весь цей пафос та гординя? Я хотіла помирити їх, а виявилася крайньою. І як тепер поводитися – поняття не маю. Але знаючи її характер, якийсь час мені справді їй краще не дзвонити. А потім все одно треба миритися. Але як? Хіба я маю між ними вибирати?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page