— Мама мала право забрати все, бо вона терпіла його тридцять років — заявив Юрій, переступаючи через порог батьківської хати. Степан Петрович лише мовчки опустив голову, бо в цій квартирі вже не залишилося нічого, крім старих меблів та запаху ліків. Син навіть не підійшов до батька, натомість почав перевіряти, чи не залишилося в серванті чогось цінного. Але він проґавив те, що лежало на самому видному місці, і це згодом перевернуло моє життя.
Ми з Юрієм прожили у шлюбі майже десять років, і весь цей час я бачила перед собою приклад ідеальної, як мені здавалося, родини його батьків. Надія, мати Юрія, завжди була душею компанії, жінкою енергійною та владною, а батько, Степан Петрович, навпаки — тихим, роботящим чоловіком, який звик мовчки виконувати всі забаганки дружини. Він працював на будівництві, потім займався ремонтами, і кожну копійку ніс додому, віддаючи Надії в руки. Вона ж розпоряджалася бюджетом так, що він навіть на нові черевики мусив питати дозволу.
Все змінилося одного похмурого вівторка, коли я заїхала до них завезти деякі продукти. Двері були відчинені, у квартирі панував безлад, якого Надія ніколи б не допустила. Степан Петрович сидів на кухні біля вікна, дивився в одну точку, а на столі лежала записка.
— Що сталося, тату? — запитала я, відчуваючи, як холодок пробігає по спині.
— Вона поїхала, Олю. Просто зібрала речі, зняла всі гроші з рахунку і поїхала до того чоловіка з приморського містечка, з яким познайомилася на відпочинку минулого року — глухим голосом відповів він.
Я не знала, що сказати. Виявилося, що Надія не просто пішла, вона залишила чоловіка з порожніми кишенями та боргами за комунальні послуги, про які він навіть не здогадувався. Юрій, мій чоловік, відреагував на це вкрай різко. Він заявив, що батько сам винен, бо дозволив жінці вилізти собі на голову.
— Він дорослий чоловік, нехай сам розбирається — відрізав Юрій, коли я запропонувала допомогти Степану Петровичу з оплатою рахунків.
Мене вразила така байдужість. Я бачила, як свекор з кожним днем ставав дедалі меншим, його плечі опустилися, а в очах оселилася така туга, яку важко передати словами. Він залишився сам як палець у великій трикімнатній квартирі, де навіть чайника не міг знайти, бо всім завжди заправляла дружина.
Я почала навідуватися до нього частіше. Спочатку приносила готові обіди, потім почала допомагати з прибиранням. Одного разу я застала його за тим, що він намагався полагодити старий кран, але руки тремтіли, і вода заливала підлогу.
— Давайте я допоможу, Степане Петровичу — сказала я, забираючи в нього гайковий ключ.
— Тобі не варто сюди ходити, Олю. Юрій сердиться, я ж знаю. Він думає, що я невдаха — тихо промовив він.
— Юрій просто не розуміє, що таке справжня самотність. Не звертайте уваги.
Ми почали багато розмовляти. Виявилося, що Степан Петрович — неймовірно ерудована людина, він знав сотні історій про історію нашого міста, про старовинні будинки, які він колись допомагав реставрувати. Надія ніколи не слухала його, вона завжди перебивала, вимагаючи звіту про зароблені гроші. Тепер же він розквітав під час наших розмов.
Якось я помітила, що в нього вдома стоїть стара скриня, оббита залізом. Вона завжди була замкнена, і Надія колись казала, що там лише мотлох від його діда.
— Хочеш подивитися, що там? — запитав він, помітивши мій цікавий погляд.
— Якщо ви дозволите.
Він дістав старий ключ і з зусиллям повернув його в замку. Скриня була вщент забита дивними речами: старовинними кресленнями, інструментами для роботи з деревом та маленькими скриньками, оздобленими неймовірною різьбою.
— Це моє захоплення, про яке Надія не хотіла й чути. Вона казала, що це сміття і воно не приносить прибутку — пояснив свекор.
Я взяла в руки одну зі скриньок. Вона була зроблена з горіха, на кришці був вирізьблений тонкий візерунок, що нагадував листя папороті. Це була ювелірна робота.
— Це неймовірно! Ви повинні це показувати людям — вигукнула я.
Степан Петрович лише сумно посміхнувся. Проте з того дня я почала його підштовхувати до того, щоб він знову взявся за інструменти. Я купувала йому деревину, спеціальні лаки, і він поступово почав оживати. Його маленька кухня перетворилася на майстерню. Запах свіжої стружки витіснив запах застою та пилу.
Тим часом мої стосунки з Юрієм погіршувалися. Він постійно дорікав мені часом, який я проводила у його батька.
— Ти йому не донька, навіщо ти витрачаєш на нього наше життя? Він просто використовує тебе, бо йому нудно — кричав Юрій під час чергової сварки.
— Він твій батько, Юро! Йому зараз важко. Ти хоч раз зателефонував йому за цей місяць? — запитала я, дивлячись йому в очі.
Юрій нічого не відповів, лише грюкнув дверима і пішов. Я зрозуміла, що в нашому домі оселилася холодна стіна, яку я не мала сил руйнувати. Моє серце боліло від того, наскільки люди можуть бути невдячними до тих, хто дав їм життя.
Минуло пів року. Степан Петрович змінився до невпізнання. Він випрямився, у нього з’явився блиск у погляді. Він зробив кілька десятків робіт, які я допомогла йому виставити на продаж через інтернет. На моє здивування, люди почали розкуповувати їх миттєво. Його майстерність оцінили колекціонери.
Одного вечора він покликав мене до себе на серйозну розмову.
— Сідай, Олю. Я хочу тобі щось сказати — почав він, вказуючи на стілець.
— Щось трапилося? Надія телефонувала? — стривожено запитала я.
— Ні, про ту жінку я більше не хочу чути. Вона знайшла своє життя, я — своє. Я хотів подякувати тобі. Ти єдина, хто побачив у мені людину, а не гаманець чи безкоштовну робочу силу.
Він дістав із шухляди конверт і поклав його переді мною.
— Що це? — я не наважувалася торкнутися паперів.
— Це документи на квартиру і на мій рахунок. Я переписав усе на тебе, Олю. Юрій не знає, що таке повага, і він не отримає нічого з того, що я створював усе життя.
— Тату, я не можу це прийняти! Це несправедливо щодо вашого сина — я відчула, як моє серце калатає від хвилювання.
— Справедливо — це коли отримують ті, хто вміє любити. Юрій такий само, як мати. Він бачить лише себе. А ти врятувала мене від пріріви, коли я був готовий опустити руки.
Я повернулася додому приголомшена. В мені боролися суперечливі почуття. З одного боку, я розуміла, що Степан Петрович має право розпоряджатися своїм майном, з іншого — я боялася реакції чоловіка.
Довго приховувати правду не вдалося. Юрій випадково знайшов копію заповіту у моїй сумці. Те, що відбулося далі, я не забуду ніколи.
— Ти підмовила його! Ти втерлася в довіру до старого, щоб обікрасти мене! — кричав він так, що здригалися стіни.
— Я нікого не підмовляла. Я просто була поруч, коли ти відвернувся від батька — спокійно відповіла я, хоча всередині все тремтіло.
— Ти не отримаєш нічого! Я оскаржу це в суді! Ви обоє збожеволіли!
Він зібрав речі і пішов до друзів. Того вечора я зрозуміла, що мого шлюбу більше не існує. Він тримався лише на звичці, а тепер, коли на горизонті з’явилися великі гроші та майно, справжнє обличчя Юрія вилізло назовні.
Через тиждень до Степана Петровича раптово приїхала Надія. Вона дізналася про його успіхи та про те, що він почав заробляти непогані гроші на своєму ремеслі. Я якраз була в нього, коли вона зайшла до квартири зі своєю великою валізою, наче нічого не сталося.
— Степане, люденьки, як ти тут розрісся! А я дивлюся, майстерня в тебе, порядок. Я зрозуміла, що той чоловік був моєю помилкою. Повертаюся додому — сказала вона з удаваною посмішкою.
Степан Петрович навіть не встав зі стільця. Він продовжував шліфувати тонку дерев’яну планку.
— Твій дім там, де ти його шукала, Надю. Тут тобі місця немає — спокійно промовив він.
— Ти що, виганяєш власну дружину? Юро, скажи йому! — вона обернулася до сина, який зайшов слідом за нею.
Юрій стояв у дверях, дивлячись то на батька, то на матір. Він сподівався, що повернення Надії поверне все на свої місця, і він знову зможе претендувати на спадок.
— Тату, ну не будь таким сердитим. Мама помилилася, з ким не буває — почав Юрій підлесливим тоном.
— Олю, виведи їх, будь ласка. Мені потрібно працювати — сказав свекор, навіть не глянувши в їхній бік.
Це був момент моєї найбільшої перемоги і найбільшого смутку одночасно. Я побачила, як жадібність руйнує останні залишки родинних зв’язків. Надія почала кричати, називати мене розлучницею та мисливицею за чужим добром. Вона не розуміла, що сама власноруч зруйнувала свій світ, коли вирішила, що почуття та відданість можна проміняти на примарне щастя з іншим.
Я виставила їх за двері. Юрій наостанок кинув на мене погляд, повний злості, і я зрозуміла, що нашого спільного життя більше ніколи не буде.
Минуло кілька місяців. Я подала на розлучення. Степан Петрович допоміг мені зняти окреме житло, хоча наполягав, щоб я переїхала до нього в одну з кімнат. Але я хотіла незалежності. Ми продовжували працювати разом: він створював шедеври з дерева, а я займалася маркетингом та пошуком покупців по всьому світу.
Наше життя стало спокійним і наповненим сенсом. Я бачила, як літня людина може знову знайти радість у творчості, якщо поруч є хтось, хто просто вірить у неї.
Юрій та Надія об’єдналися у своїй злості. Вони пишуть мені гнівні повідомлення, погрожують судами, але я знаю, що правда на моєму боці. Я не шукала вигоди, я просто не змогла пройти повз людину, яку кинули напризволяще ті, хто мав любити найбільше.
Сьогодні ввечері ми зі Степаном Петровичем пили чай на його балконі. Сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи небо у неймовірні відтінки золотого та рожевого.
— Знаєш, Олю — тихо сказав він — я ніколи не почувався таким вільним, як зараз. Навіть попри те, що син зі мною не розмовляє. Я нарешті живу своїм життям, а не чиїмись очікуваннями.
Я дивилася на його натруджені руки і думала про те, як часто ми проходимо повз чужу біду, вважаючи, що це не наша справа. Але іноді один крок назустріч може змінити долю не лише однієї людини, а й твою власну.
Я втратила чоловіка, якого вважала своєю опорою, але знайшла справжню родину в людині, яка стала мені ближчою за рідного батька. Я отримала матеріальні блага, про які ніколи не просила, але разом з ними — і важкий тягар відповідальності та осуду з боку оточуючих.
Багато хто з сусідів шепочеться мені в спину, вважаючи, що я хитрощами обібрала старого чоловіка. Вони не бачили тих вечорів, коли він не мав сили навіть підняти склянку води. Вони не знають, як він плакав у темряві, коли Надія пішла.
Чи варта була ця допомога того, що я залишилася сама проти колишньої родини? Чи правильно я вчинила, прийнявши таку солідну винагороду за свою доброту, знаючи, що це назавжди розсварить батька з сином? Напевно, однозначної відповіді не існує, адже життя — це не чорно-біле кіно, а складна мережа вчинків та їхніх наслідків.
А як би ви вчинили на моєму місці, якби побачили, що найближчі люди зраджують ту людину, яка робила для них усе?
