Я сама киянка, з чоловіком познайомилися під час навчання в університеті, побралися.
Житла свого у мене в столиці немає, а Максим з Вінниччини, з села, тому ми орендували квартиру в Ірпені.
Коли сталося повномасштабне ми швидко виїхали у Вінницю – чоловіка туди перевели по роботі, а я працюю віддалено, тому мені немає особливої різниці, де жити.
Зараз взагалі головне – безпека і спокій для дитини в першу чергу.
Отже, так і осіли ми поки що у Вінниці, нас пустила жити в свою квартиру хрещена мого чоловіка, яка виїхала з України з родиною. Ми оплачуємо лиш комунальні, а так то живемо безкоштовно.
Мої батьки лишилися в Києві в своїй маленькій двушці, а моя свекруха живе в селі за пів години їзди від Вінниці.
У селі, в тому ж, що й свекруха, також живе сестра чоловіка з родиною, у них двоє діток. Батько Максима вже на небесах.
Ми звичайно їздили інколи до Ірини Іванівни в село, але так, на кілька годин, на довго не залишалися.
Чоловік щось бувало допомагав матері, ми провозили якісь гостинці, пили чай та й їхали.
Мій чоловік, щиро кажучи, не дуже з мамою любить довго спілкуватися, і лиш тепер я зрозуміла, чому.
У ці вихідні чоловік був на роботі, а свекруха запросили мене з Микиткою приїхати до неї у пʼятницю і побути до неділі, допомогти їй щось по господарству, щоб малий на природі побув.
Я ц погодилася, відвіз нас Максим машиною у пʼятницю на вечір.
У суботу, як поснідали, я допомагала Ірині Іванівні на городі, збирала огірки й кабачки, закривала їх у банки, обірвала ранню сливу.
Поприбігали діти зовиці, теж копошилися біля нас, щось робили на прохання бабусі, адже вони старші за нашого Микитку.
Десь о першій годині дня Ірина Іванівна пішла зготувати обід, а я продовжила працювати. А десь о 15 годині свекруха покликала всіх за стіл.
Ось тоді це й сталося. Свекруха собі, мені і дітям своєї дочки налила запашного зеленого борщу, а перед моїм Микиткою навіть тарілку не поставила!
Я,звичайно, сказала їй, що вона забула про найменшого онука, на що почула у відповідь:
– Хто не працює – той не їсть! Хлопцю вже 9 років, має все в огороді допомагати старшим! А він байдикувати, отже і обіду не заслуговує.
Я ледве стрималась! Так і хотілось сказати матері чоловіка все, що я про неї думаю! Та я змовчала. Погодувала сина зі своєї порції.
До парових вареників з ягодами, які Ірина Іванівна дітям зовиці на десерт подала, я навіть не торкнулася. І взагалі я слова більше свекрусі не промовила.
Я викликала таксі і поїхала з Микиткою у Вінницю, не взявши ні огірки, ні фрукти, які спочатку планувала взяти в місто.
Чоловік мене втішив, але мені все одно досі дуже гірко. Ну як так можна, бути такою бабусею???
Мама мені каже, щоби я і дорогу до свекрухи в село забула, після того, що оце вона втнула минулими вихідними. Та я мабуть так і зроблю, бо й дивитися на неї не можу.
Чоловік каже, щоб я не надавала значення, але як? От скажіть, як???
Автор – Олена М.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.