Ох і студентські роки були…
Мама мені передала тушонку, добру таку, домашню. На той час це був – делікатес. Я десь тиждень милувалася нею в холодильнику, а потім вирішила стати раненько, і зварити суп. – Настоїться, поки я на парах буду, а на обід з дівчатами смакоти скуштую, – подумала я, і одягнувшись вибігла з гуртожитку. На парах ледь всиділа. Відкриваю двері, а там наша “гальорка” – весела така.
Коли вчилася в університеті, жила з трьома однокурсницями. На вступних іспитах познайомилися, разом після зарахування тулилися в гуртожитку в одній кімнаті.
Це досить зручно виявилося з побутової точки зору: на продукти складалися рівними сумами, готували по черзі.
Але справа ж молода, почали всі з хлопчиками зустрічатися. Хто з однокурсником, хто зі старшекурсником, а хто і з курсантом.
Я з аспірантом в бібліотеці познайомилася з мого ж факультету. Багато нового по моїй курсовій розповідав, про викладачів попереджав, був дуже начитаним, цікаві історії знав.
Доглядав культурно: морозивом пригощав, книги дарував по професії, руки не розпускав, а головне – не напрошувався в гості ніколи, незважаючи на те, що в гуртожитку живу, далеко від батьківського контролю. І до себе не заманював, хоча заморочити сімнадцятилітню дівчину нескладно, було б бажання.
Хороша людина, іноді навіть шкода, що розійшлися наші шляхи.
Так ось, подружки мої спочатку теж поза домом зустрічалися з женихами, а потім почалося: то одного приведуть, то іншого.
Мало того, що в кімнаті місця немає, так ще й чаю їм всім наливали із загальним цукром і печивом, яких і самим досхочу не було.
Виправдовували себе тим, що зима і холодно на вулиці.
Далі більше. Не тільки чай кавалери вже сьорбають, а й від вечері не відмовляються. Щодня один, а то й два на обід заскакують. А прогодувати трьох здорових хлопців – далеко не те ж саме, що чотирьох дівчат.
Стали скидатися побільше.
Хоча мені поперек горла такі гості були. У нас в родині ніколи чоловіки у жінок не харчувались, навіть кави вранці не пили. Мій дядько так і сміявся завжди: “Гусари у жінок не снідають”. Якщо вже йдуть до знайомої, то не з порожніми руками, звичайно.
А ці троє ходять і харчуються у нас практично кожен день, і хоч би один хліба приніс або там крупи пакет.
Але сусідкам я нічого не говорила, щоб скандал не провокувати. Не хотіла при взаємному невдоволенні потім жити на двоповерхових ліжках.
Однак все одно все цим і завершилося.
Прислали мені одного разу батьки тушонку, тоді продукт був рідкісний. До того ж поживний.
Зварила я з неї суп, щоб нишком від подруг не їсти, а хоча б пару тарілок кожній дісталося. М’ясо тоді у нас рідко бувало. Ковбасу за талонами тільки іноді вдавалося урвати.
Повна каструля вийшла, аж до країв. Залишила її на плиті, щоб суп дійшов, і до університету побігла.
Увечері повертаюся і бачу з порога картину: сидять мої три красуні з кавалерами, в карти грають. А на плиті абсолютно порожня каструля і посуд немитий стопкою на столі. Навіть хліба немає.
– Дівчатка, мені супу залишили? – питаю, хоча вже ясно, що спати я голодною ляжу.
– А ти хіба теж хотіла? – як би здивовано відповідають і бровки будиночком роблять.
– Та ні, – кажу, – не хотіла, спеціально для ваших нахлібників приготувала. Шкода, що не подавилися.
Ну і посварилися, звичайно. Висловила я їм все, що думаю. І про наречених їх, халявщиків, і про те, що я сторонніх людей годувати не зобов’язана, і навіть по жіночій гордості пройшлася.
Потім, звісно, переїхати довелося. Але я не пошкодувала. Вже краще одній жити, ніж на свої гроші мужиків утримувати.
Що скажете? Були в когось схожі ситуації?
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
