Мріяла я, люди, про дачу багато років. Можна сказати, ще з дитинства у мене була мрія мати власний куточок на природі, свою дачу.
Коли навчалася в університеті, то кілька разів їздила на шашлики на дачі до друзів. Тоді я остаточно переконалася, що настав час втілювати мрію в реальність.
Я уявляла, як проводитиму літні дні на свіжому повітрі, пити чай у затишній альтанці та читати книги на ганку. З цією думкою я знайшла підробіток і почала відкладати гроші.
Якось на третьому курсі я гортала оголошення в інтернеті і натрапила на одне, яке одразу привернуло мою увагу. Невелика ділянка землі з маленьким літнім будиночком.
Це був той шанс, який не можна втрачати. Ось тільки проблема – я не мала ще усієї суми. Та я наважилася і зайняла потрібну суму у знайомих. Ще трохи бюрократії, і ось я – щаслива володарка ділянки у львівському передмісті.
Перший рік я особливо нічого не робила там, адже треба було багато працювати, щоби віддати борги. А коли розрахувалася, то почала потроху облаштовуватись.
Я часто залишалася там з ночівлею і облагороджувала ділянку: садила квіти, фарбувала ганок, робила доріжки. Але я навіть не здогадувалась, що це стане початком кінця.
Коли почали приїжджати сусіди, то з’ясувалося, що вони не найпривітніші люди. Спочатку вони дивилися на мене косо, потім почали бурчати на кожний звук.
Наприклад, одного вечора я вирішила посмажити шашличок після важкого трудового дня. Тільки дровця розгорілися, як до паркану підійшов сусід, похмурий такий чолов’яга років 60. Без усяких «Добрий вечір!» почав жалітися, що дим від мангалу валить до них у хату.
Я сказала, що ніяк не можу вплинути на це, та й не роблю нічого забороненого. Але він пробурчав: «Туши давай, чи викликаю поліцію!»
Я була стомлена, конфліктувати не хотілося. Довелося гасити багаття і перебиратися до будинку, щоби посмажити м’ясо на сковорідці. Осадочок, як кажуть, залишився.
За кілька днів приїжджаю на дачу ближче до обіду. Взяла відерце і пішла полуницю збирати, вона у мене вздовж паркану росте. Придивляюся, а збирати нічого – все обірвано, деякі кущі навіть притоптані. Побачила бабусю, яка мешкає по сусідству, і запитала:
– Не знаєте, хто міг полуницю в мене всю зірвати?
А вона мені:
– Та хіба мало, хто тут вештається.
Я розумію, що це вона зробила, але як пред’явити? Прикро
Наступного дня була спека, вирішила позасмагати у купальнику, доки пересаджувала квіти. Тут підійшла та сама старенька-сусідка:
– Ти тут що оце вирішила влаштувати?! В такому вигляді ходиш!
Я очманіла. Сказала, що купальник у мене закритий, та й я на своїй ділянці засмагаю. І тут бабця як із ланцюга зірвалася:
– Та твої „закритості“ видно навіть моєму дідові, а в нього зір −6.
Потім почала наїжджати, мовляв, я грубіяню і взагалі старших не поважаю. Особливого бажання її переконувати в мене не було, сказала:
– Зроблю паркан суцільний, щоб у вас не хапонуло там щось від мого вигляду.
А вона:
– Ми тобі не дозволимо, так не годиться! Паркани вона надумала.
Додому я поверталася з кепським настроєм, адже я не змогла на своїй ділянці відпочити. Причому сама!
Але на цьому проблеми не скінчилися. Зрозуміло, коли друзі дізналися, що маю дачу, то вирішили, що тепер це буде ідеальне місце для тусовок у вихідні. Ще й практично у межах міста.
Кілька разів я погоджувалася, але за фактом доводилося перепрошувати сусідів за найменший шум. Та й гості мої не особливо виявляли повагу: то насмітять біля ганку, то розіллють щось, а я з ганчіркою бігаю.
Відмовити друзям я не могла, адже ми дружимо вже багато років. Але з кожними такими посиденьками я почувала себе все більш виснаженою.
Час, який я планувала витрачати на читання книг та спокійний відпочинок, йшов на прибирання та готування для численних гостей. Причому, деяких я навіть не знала: хтось просто зі своїми знайомими чи знайомими знайомих приїжджав.
Коротше, як до себе додому всі перлися. Мене це напрягало і дратувало. Але, як я вже казала, відмовити не могла. Бракувало сміливості, чи що.
Якось покликала подружок на шашлики, то двоє притягли своїх дітей. І, головне, такі:
– Не хвилюйся, вони себе в гостях добре поводять. У результаті ці дрібні створіння гасали всюди, топтали мої квіти, кидали каміння в будинок. Потім раптово принишкли, і я відчула недобре. Пішла дивитись і обімліла.
Вони там мій улюблений плед перетворили на якусь ганчірку. Я ним куталася вечорами на ганку. Але мій пледик став весь брудний, а вишивка взагалі в багатьох місцях порвалася. Як виявилося, дітлахи грали в «килим-літак».
Я відразу пред’явила це подругам, а вони так спокійненько:
– Та не парься, кинь у прання. Це просто бруд.
Куди кинути? Ми на дачі, а не в квартирі. Я сказала:
– У мене тут немає прання, та й ви обіцяли, що діти будуть поводитися добре. У відповідь почула класичне: Це ж діти.
Або якось весною у суботу прокидаюся я о 7-й ранку від дзвінка від мами:
– Оленко, ти спиш? Я на дачу до тебе їду, хочу посадити помідори. Сорт хороший, мені тітка Марта дала. Ти коли під’їдеш? Крізь сон розумію, що доведеться вставати та їхати. А то буде там під хвірткою стояти.
А потім згадую, що я їй дублікат ключів дала про всяк випадок. Очі різко округлилися, я кулею помчала туди. За годину була на місці.
Дивлюся, хвіртка відкрита, а мама вже висаджує розсаду на тій частині ділянки, де я хотіла альпійську гірку зробити і лавочку поставити. А поряд цілий пакет з насінням різним і розсадою. Не знаю навіть, як вона все це сама дотягла.
– Оленко, дивися, що я привезла! – мама сяяла від радості. – Тут і помідори, і огірки, і навіть мої улюблені жоржини! Зараз усе посадимо, і в тебе буде найкрасивіший город! Я намагалася посміхатися, але все всередині кипіло. Кажу:
– Мамо, я хотіла тут лавочку поставити, щоби читати, а вона відмахнулася:
– Насидишся ще. Головне, щоб город був доглянутий, щоб соромно перед сусідами не було.
Але найепічніше було, коли мама мені зателефонувала і сказала, що якісь наші далекі родичі з Києва приїхали на кілька днів до міста.
Зрозуміло, вона запропонувала їм пожити на моїй дачі, адже квартири та готелі це дорого. Я спитала:
– А чому ти у себе їх не розташуєш?
Так мама видала:
– Та ну, Оленко, у мене бардак. Незручно перед людьми.
Клас! Тобто вона має бардак, а в мене можна? Хоч би порадилася зі мною. У результаті ці родички прожили на моїй дачі майже тиждень. А коли я приїхала, то виявила немитий посуд і пропалену скатертину – вони залишили на ній ґрати для мангалу.
Ще кілька місяців я ділила свою мрію із сусідами, друзями і мамою. Але якось приїхала ввечері на дачу, сіла на ганку і розревілася безнадійно. У мене немов усередині все обірвалося.
Я розуміла, що мрія, якою я жила днями і ночами, виявилася розтоптаною. Мені вже не хотілося ні милуватися квітами, ні ставити лавочку серед зелені, ні читати книжки, ні пити чай на ганку. Я вже не переносила все це.
Швидше за все, я сама у всьому винна, адже не могла заперечити мамі чи друзям. З іншого боку, вони всі нахабно вторгалися в моє життя.
У результаті я вже кілька тижнів жодного разу не їздила на дачу і вирішила продати її. Але якась часточка мене в душі не хоче цього робити. Як би ви вчинили?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
