Мама мені завжди говорила: “Нічого, доню. Бог високо, і все бачить. Ще нікого він не лишив в біді. Ти трудишся, і він це помітить, рано чи пізно”. В той день я працювала в кафешці. Наближався час закривати заклад, як в нього прийшов чоловік, років тридцяти. Виглядав він, м’яко кажучи, не дуже добре. А на вулиці ще й гроза.
Ох і життя було в Ірини – з самого дитинства. Не позаздриш.
Батько, ще той ледар, пішов він від них з мамою, коли та занедужала. Маленькій Іринці було лише 11 років. А з рідні більше нікого не було – тільки мама. Добре, що хоч подруга була у мами, яка заходила до них, допомагала грошима, ліками. А так що хочеш, то й роби. З 13 років довелося Ірині розпочати працювати. Спочатку ходила роздавала після школи різні рекламні буклети, щоб гроші були мамі на аптеку, а ще через три роки почала підробляти у місцевому кафе, мила там посуд.
Гроші невеликі, але вже краще ніж нічого. Мама хоч і отримувала пенсію по стану здоров’я, але її ледь вистачало, щоб сплатити за комунальні послуги. А їсти на що тоді?
Роки минали, з горем навпіл закінчила Ірина школу, але до університету вступити не змогла. Адже там вчитися треба старанно, а як їй вчитися, якщо гроші потрібні мамі, та й на їжу. Пішла працювати у тому ж кафе, де мила посуд, але тільки тепер уже офіціанткою. Непогано їй там працювалось, та й грошей заробляла нормально. Все ж таки чайові їй пристойні залишали, особливо ті люди, які знали її ситуацію.
Хоч і робота не з легких. 12 годин на ногах, з посмішкою не кожен зможе витримати. Але Ірина мовчала, вона вірила, що колись у житті все налагодиться. Та й мама так навчала, що той, хто трудиться, хто старається, того Бог обов’язково нагороджує.
Одного вечора прийшов у кафе відвідувач, чоловік років 30 десь. Він уже був трохи “веселий”, але замовив ще “біленької” і кілька часточок лимона. Хоча куди йому було далі. Але що Ірина говоритиме? Він клієнт, а клієнт завжди правий. Загалом, хильнув він настільки, що ледве тримався на ногах. А кафе саме зачинялося, на вулиці гроза. Жаль Ірині стало хлопця, як не розпитувала вона у нього, де він живе, щоб його відвезти туди на таксі, той усе говорив незрозуміло.
Вирішила забрати його до себе додому. На таксі вони поїхали, а вже сходами ледь його довела. Провів хлопець ніч у квартирі Ірини з мамою, а на ранок дівчина його не побачила. Тільки записка, мовляв, дуже соромно, але він дуже дякує Ірині за таку допомогу. Буквально за тиждень хтось постукав у двері, Ірина відчинила. Біля квартири стояв той самий молодий хлопець, але гарно і дорого одягнений, з величезним букетом квітів.
Він запросив Ірину до ресторану. Дівчина погодилася. Звали парубка Тарас. Виявилося, він дуже багата людина, того вечора перебрав, оскільки було сорок днів за мамою, яку він сильно любив. Вона була єдиною рідною йому людиною.
І ось уже рік, як Ірина та Тарас чоловік і дружин, і все у них добре.
Ось таке буває у житті, друзі!
Ніколи не здавайтеся.
Фото ілюстративне
