Мама перед весіллям попередила мене, що з чоловіком я буду більше плакати, ніж радіти. Звичайно, я їй не повірила, я була закохана по вуха, а дочка вже була в дорозі. Річ у тім, що мама добре знала батьків Руслана, а особливо його тата. “Яблуко від яблуні далеко не падає”. Як же мені було соромно дивитися їй в очі, коли все це стало збуватися.
Мене звати Світлана, мені 45 років. Я заміжня, у нас з чоловіком двоє дорослих дітей. Доньці двадцять один, а синові дев’ятнадцять. Діти вчаться і живуть у нас. Для мене вони цілий світ, разом з ними я переживаю їхні печалі й радості, успіхи й невдачі. Але чоловікові все одно, він ніколи не був присутнім у важливих моментах своїх дітей.
Навіть коли я вдома сказала, що збираюся вийти заміж, мама попередила мене, що з чоловіком я буду більше плакати, ніж радіти. Звичайно, я їй не повірила, я була закохана по вуха, а дочка вже була в дорозі. Моя мама добре знала батьків мого майбутнього чоловіка, батько Руслана був “при владі”, він завжди був у роз’їздах і залишив дружину займатися господарством і особливо дітьми.
Моя мама була переконана, що у випадку з моїм чоловіком яблуко від яблуні не далеко падає, і я колись буду одна. Я бачила це по-іншому, в моїх очах Руслан був принцом із казки, який виведе мене з буденного життя, яким я жила з батьками та трьома братами та сестрами.
Я переїхала від батьків перед весіллям, ми отримали квартиру як весільний подарунок від батька Руслана, і ми змогли почати своє життя.
Спочатку все було чудово. Мій чоловік приділяв мені багато уваги, щоб я була щаслива і не сумувала. Я погано переносила свій цікавий стан і змушена була сидіти вдома. В цей час мені дуже допомагала мама. І хоча було багато приводів мені дорікнути і сказати: “Бачиш, я ж тебе попереджала”. На щастя, моя мама чудова і ніколи не вимовляла цю фразу.
Справжня сутність Руслана проявилася через кілька місяців після появи на світ нашої дочки. Вона занедужала. У Софійки була температура, і я не знала, що з нею робити, я подзвонила чоловікові, щоб він прийшов, це було вже після робочого дня, але Руслан мене “заспокоїв”, сказав, що це пройде і що у нього важлива зустріч з діловими партнерами. Я добре знала, що вони десь у ресторані, і він міг приїхати і мені допомогти, але не хотів. Мені допомогли батьки, відвезли в лікарню, де ми з донькою пролежали тиждень. А Руслан приїхав до нас лише раз. Мій тато також повинен був відвезти нас з Софійкою додому.
З цього дня я почала дивитися на свого чоловіка іншими очима. Я зрозуміла, що мама була права. Але я його любила, матеріально мені з ним теж було добре. Крім того, за два роки у нас народився син. Хоча чоловік обіцяв мені, що в день “Х” буде зі мною, оскільки не хоче пропустити народження свого сина, знову зник з нашого горизонту в самий відповідальний момент.
Цього разу він зі співробітниками на тиждень поїхав в Карпати на лижі. Коли я благала його нікуди не їхати, що час вже наближається, він сказав мені, що встигне і відпочити і мене підтримати. Крім того, я досвідчена мама, тому можу обійтися без нього навіть у найгіршому випадку. Впоралася, звичайно син з’явився під час відсутності Руслана.
І наше життя йшло в такому ж стилі. Руслана не було на лінійці, коли діти йшли в 1 клас – “На мене не розраховуй, готуємо важливий проєкт, не можу відірватися від роботи!”
“Ти думаєш, що мій тато мене вів до школи за руку? І нічого, якось з цим живу!, – сказав він мені дома.
І в цьому руслі я могла б продовжувати і продовжувати. Руслан ніколи не цікавився, як успіхи дітей в школі. Він ніколи не питав їх, які в них оцінки, чи є щось, чого вони не розуміють, чи потрібна їм у чомусь допомога. Сам він дуже розумний, начитаний, розуміє математику та інші технічні предмети.
Два роки мені доводилося оплачувати дорогих репетиторів сина з математики, замість того, щоб тато раз-два на тиждень сідав з ним по годині й усе йому пояснював.
Діти вже звикли, що тата для них немає, з усіма своїми проблемами та успіхами вони приходили і ходять до мене. Вони ніколи ні про що не довіряли батькові. І йому раптом це вже не сподобалося, він звинуватив мене в тому, що я їх налаштувала проти нього. Як він може з ними порозумітися, коли ми троє діємо як змовники і гуртуємося проти нього. Ми кілька разів сперечалися з цього приводу.
Коли я докоряю Руслану, що він не цікавиться ними, не ходить на збори в клас, ніколи не ходив на тренування сина, ніколи не був на жодному дитячому гуртку, він відповідає, що у нього багато роботи і це мамина справа. Коли я говорю йому, як мені шкода, що я скрізь одна, а у переважної більшості дітей на важливих подіях є і мати, і тато, він каже мені, що я надто чутлива.
В останній рік перед короною у дочки був випускний. Це була велика подія, донька дуже чекала, довго вибирала сукню. Звичайно, я розраховувала, що ми з чоловіком теж поїдемо на цю важливу подію. Мені й у сні не снилося, що він і в думці не мав туди йти, а тим більше, що його в цей день не буде в місті, тому що у нього якась важлива зустріч в Києві.
Згодом те саме повторилося і з сином…
Я вже зовсім зневірилася, давно не люблю свого чоловіка, все більше відчуваю, що мені було б краще без нього. Наші стосунки нічого не варті, ми живемо, як сусіди. Хтозна, можливо у нього є якась інша жінка.
Але з іншого боку я боюся розлучення, всього до нього і після нього. Але мені лише 45 років, я ще маю право бути щасливою.
Хіба ні? Що робити в такій ситуації?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
