Мама переконує мене, що я зобов’язана фінансово спонсорувати свого рідного брата. Бо “ти ж старша”, “у тебе ж є”, “а йому зараз важко”. Василь справді давно не працює, але чомусь у нього завжди є новий смартфон, нові кросівки і постійна потреба в грошах. І як тільки я пробую сказати “ні”, починається буря. Мама дзвонить, ображається, згадує тата, говорить, що “так роблять нормальні сестри”. І я щоразу вагаюсь. Але всередині вже тліє інше питання: хіба це нормально?
Працюю в Києві, живу сама, здається, у мене є все: затишна квартира, стабільна робота в маркетинговому агентстві, плани на відпустку й навіть відкладена сума на “чорний день”. Але за цією картинкою успішного життя ховається одна історія, яка давить мене роками. Мій молодший брат Василь давно перетворив мене з сестри на безвідмовного спонсора, а мама — на гаранта цього договору. Я мала бути сильною. Але чому ця сила весь час має йти в один бік?
Ми з Василем різні, як день і ніч. Я завжди тягнула, він завжди падав. І щоразу, коли він падав — я кидалась рятувати. Починалося все невинно: гроші на підготовчі курси, бо не міг здати ЗНО. Потім на гуртожиток, бо стипендії “не вистачає навіть на хліб”. Потім на ремонт айфона, бо “робота зірвалась через несправність”. Кожен раз, коли я казала “добре”, у моїй кишені з’являлась діра, а в нього — новий шанс нічого не змінювати.
Одного вечора він заявився до мене з торбами. Без попередження, без вибачень.
– Катю, я трохи в тебе перекантуюсь. Орендувати квартиру нема сенсу, все одно грошей нема, – він кинув куртку на стілець і одразу пройшов на кухню, мов у себе вдома.
– Васю, ми ж про це домовлялися. Ти не можеш отак… просто приходити.
– А що мені було робити? Мама каже, що ти маєш зрозуміти. Ти ж сім’я. Ти старша.
– Мама так каже, бо сама вже втомилась, – стиха пробурмотіла я.
Він цього не почув. Або зробив вигляд, що не почув.
Він жив у мене півтора місяці. Розкидані речі, запах цигарок, порожній холодильник, який чомусь завжди був моєю відповідальністю. Але найгірше – це вечірні монологи про те, як “усе життя йому не щастить”. І як добре, що у нього є така сестра.
Одного ранку я зайшла в кухню й побачила його за телефоном. Він говорив з кимось голосно, напівжартома:
– Ага, та в мене сестра золота. Як треба – дасть. Як дуже треба – навіть не спитає.
Я стояла й мовчала. А потім сказала:
– Мені треба, щоб ти зібрав речі. Сьогодні.
Він не зрозумів.
– Ти серйозно?
– Так. І ще. Я більше не позичаю грошей.
– Катю, це не позичка. Це… підтримка.
– А ти хоч раз щось повернув?
Він на секунду замовк. А потім гримнув:
– Ти егоїстка. Все життя тобі щастило. Ти завжди була краща. Я просто прошу тебе допомогти, а ти виставляєш мене на вулицю?
– Я допомагала десятки разів. А ти жодного разу не взяв відповідальність. Це не допомога. Це залежність. І я більше не хочу бути в цьому.
Він мовчки зібрався й пішов. Наступного дня подзвонила мама.
– Катю, ти перегнула. Він же твій брат.
– Він дорослий чоловік. Йому 32. Скільки ще я маю його “прикривати”?
– А ти не пам’ятаєш, як тато завжди казав – ми маємо триматись разом?
– Тато би йому вже дав під зад. Не грошей.
Мама поклала трубку.
Я сиділа в тиші. Було гірко. Було боляче. Але ще більше було полегшення. Вперше за багато років я відчула, що можу поставити межу.
Через тиждень надійшло повідомлення:
“Я вас не впізнаю. Мені соромно. Мама.”
Я не відповідала. Ані тоді, ані після, коли подруги передавали, що Василь “ображений до глибини душі” і каже, що “я зіркова пані з Києва, якій родичі стали тягарем”.
Та знаєте, щось у мені змінилось. Я більше не згортаюсь від провини. Я більше не біжу рятувати тих, хто й не думає вчитися плисти. А головне – я більше не зраджую себе в ім’я чужого комфорту.
А тепер скажи мені чесно…
А ти колись відмовлялась рятувати того, хто сам не хотів спасіння?
І чи винні ми, що врешті сказали – досить?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
