Коли мама дізналася про те, що скоро стане бабусею, вона заявила, що якщо ми збираємося народжувати, то можемо збирати речі і на вихід з її квартири. Але ж до цього сама вмовляла пожити у неї!
…Своє дитинство я пам’ятаю смутно, але те, що пам’ятаю, з мамою не пов’язано. Років до десяти я практично завжди жила у бабусі з дідом – у маминих батьків. Тоді мені пояснювали це тим, що мама дуже багато працює, тому у неї не вистачає часу стежити за мною.
У бабусі було добре, мене любили, про мене піклувалися. Мама періодично з’являлася з подарунками, а потім їхала до себе. Мені було трохи сумно з нею розлучатися, але довго мені сумувати не давали бабуся з дідом. Вони водили мене в школу, робили уроки, водили в театр, возили в зоопарк і відправляли в літні табори. Сиротою або чимось обділеною дитиною я себе не відчувала.
Мама почала частіше приходити, коли мені стало років шість. Іноді навіть забирала мене на прогулянку або з ночівлею до себе на вихідні. А потім зовсім забрала мене додому. Чомусь в той день бабуся з нею дуже посварилася, але потім вони помирилися. До діда з бабусею я тепер ходила в гості.
Взаємини з мамою складалися поступово, все ж таки занадто довго ми жили окремо. Але ми швидко налагодили контакт, все було добре. З мамою ми спілкувалися більше як подруги, вона була менш суворою і вимогливою, ніж бабуся.
Я виросла, навчалася, знайшла роботу і зустріла свого майбутнього чоловіка. Весь цей час я жила з мамою, у нас двокімнатна квартира. Коли справа почала йшла до весілля, я хотіла переїхати до нареченого на орендовану квартиру, але мама мене зупинила.
– Навіщо ви будете витрачати гроші на оренду? Краще збирайте на своє житло, а жити поки можете у мене. Я думаю, що проблем у нас не буде.
Мама була вже знайома з моїм нареченим Михайлом, і вони чудово з нею порозумілися. Я без роздумів озвучила йому запропонований мамою варіант, і Міша погодився.
Все йшло добре. Справили скромне весілля, мама під час свого тосту побажала нам не поспішати з дітьми, а пожити для себе, але тоді я не звернула на це уваги. Ну, сказала і сказала. Ми повернулися з весільної подорожі і почали відкладати на свою квартиру.
Півтора року все було нормально, жили душа в душу, ніяких конфліктів з мамою у нас не виникало. Ми по трішки відкладали гроші, великих накопичень не виходило, зарплати у нас були і так середні, а скоро я взагалі залишилася без роботи.
І ось в цей момент я відчула, що стану мамою. Це було несподівано і дуже невчасно, але, порадившись з чоловіком, ми вирішили народжувати.
Радісну новину ми першій повідомили моїй мамі. Але її реакція мене дуже здивувала. Вона не заусміхалася, не привітала нас, а мовчки встала і вийшла з-за столу. Потім закрилася у своїй кімнаті і не виходила. Ми з Михайлом розгубилися.
Три дні з мамою не вдавалося поговорити. Ми вже повідомили батьків чоловіка, з’їздили до бабусі, порадували її новиною, а мама все уникала розмови. Потім все-таки зібралася і вирішила з нами поспілкуватися.
Спочатку розповідала, що діти це складно і дорого, що треба подумати, ми такі молоді, маємо намір купити квартиру, а тут дитина, яка відтермінує надовго ці плани . Коли ми з чоловіком, трохи ошелешені такою розмовою, сказали, що питання з дитиною вже вирішене – я буду народжувати, в маму наче біс вселився.
Вона тупала ногами і кричала, що я не розумію, у що вплутуються, а потім заявила, що раз я вирішила народжувати, то ми можемо збирати речі і на вихід з її квартири.
– Мені тут дитячі крики не потрібні, не хочу ні за ким бігати.
Після цієї промови вона пішла в свою кімнату. Уже в дверях обернулася і сказала, що терміну нам дає тиждень.
Це було несподівано і дуже неприємно. Гроші у нас були, ми могли орендувати квартиру, але тоді у нас не залишилося б жодного запасу. Декретних у мене не буде, я ж не працюю офіційно, а на одну зарплату чоловіка буде важкувато. Батьки Міші нас прихистити не зможуть, у них живе його сестра з дитиною.
Нас врятувала моя бабуся, коли я зателефонувала їй, вмиваючись сльозами, вона відразу сказала, що чекає нас хоч зараз. Ми з чоловіком не хотіли більше залишатися у мами, тому зібрали абияк речі і поїхали до бабусі.
Вона довго мене заспокоювала, говорила, що мені не можна хвилюватися, це шкідливо для дитини. А я все намагалася зрозуміти, за що мама так на нас розсердився, адже так все було добре. Бабуся помовчала, а потім розповіла, що мама маленьких дітей ніколи не любила.
– Ось так вийшло, не може вона з малюками, хоч ти трісни. Я думала, що свого народить та полюбить, але вона тільки втікала, залишала тебе в кімнаті, коли ти плакала, а сама могла годинами сидіти біля під’їзду.
Тоді бабуся з дідусем віддали мамі ключі від квартири дідової мами, а самі взяли на себе моє вихованням. Так і тривало все моє дитинство.
– А коли ти підросла, вона почала з тобою спілкуватися, відтанула. Коли вона вирішила тебе забрати, я навіть в церкві свічку поставила, що її Бог напоумив, – закінчила бабуся розповідь, а я сиділа, наче громом уражена.
Ось воно як виходить… Не потрібна я мамі в дитинстві була, і робота її тут ні при чому. Просто вона не хотіла зі мною возитися.
Бабуся каже, що це мама на емоціях так себе повела, але мені від цього не легше. Я не знаю, як мені тепер ставитися до цієї людини.
– Та вона ж тебе завжди любила, просто з малюками у неї не виходить няньчитися. А як онук чи внучка підросте, так вона перша прибіжить, – заспокоювала мене бабуся, але мене це не радувало.
Мені здається, що дитину треба любити цілком. Ось у мене ще й дитини немає, а я її вже люблю і навіть не можу уявити, що залишаю її десь, нехай навіть у родичів. Не розумію я маму, абсолютно не розумію…
Можливо, бабуся права і згодом все налагодиться, але поки дуже неприємно. Спілкуватися з мамою бажання немає. І через те, що вона мене маленьку не любила, і через те, що вказала нам з чоловіком на двері в момент, коли нам дуже складно. Але якось воно, та буде. Я точно буду іншою мамою.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
