Мама пішла тихо і непомітно. Навіть ніхто з домашніх не почув її останнього подиху.
Тільки в будинку відразу стало якось незатишно. Я дізнався про це дорогою на роботу. Дружина по мобільнику повідомила цю скорботну звістку. Світ відразу став німим, застиг, оглушивши мене дзвінкою тишею. Рухаючись на рівні підсвідомості, поспішаю додому.
Приїхала швидка. Прибув дільничний. Склав акт. Розмовляю, приймаю співчуття. Приїхали родичі. У будинку тиша і неголосні розмови, як проводити в останню путь. Я ходжу, приймаю якісь рішення, відповідаю на якісь питання – і все це повз моєї свідомості. Вона досі застигла.
День прощання. Священник. Новий свіжий горбок. На стовпі – алюмінієва пластинка, на ній – ім’я моєї мами і роки її життя. Відлунали молитви. Народ став розходитися. Обід пройшов в повному мовчанні. Що я їв, майже не пам’ятаю, вся їжа втратила для мене смак і колір. Шелестіли слова молитви і обережні шарудіння при роздачі милостині.
Ритуал закінчився. Вечоріло. Родичі роз’їхалися. Діти пересуваються нечутними кроками і розмовляють пошепки. Тільки молодша проявляє свій пустотливий характер. Їй ще невідома печаль втрати. Життя вирує в ній, це можна пробачити. Дружина прибирає на кухні. Її видає обережний стукіт тарілок і брязкіт ложок. Я ж блукаю по дому, переходячи з кімнати в кімнату. Щось не дає спокою, начебто щось я не зробив з найважливішого.
Погляд впав на мамине ліжко. Виглядало воно особливо сиротливо. От і все. День пройшов. Перший день без мами.
Вранці йду на роботу, всі знайомі співчувають мені, я їм у відповідь – слова вдячності. Все якось стандартно, буденно.
Тільки одна людина мені сказала слова, які здивували мене.
«Прийми співчуття і не порахуй за блюзнірство – заодно и мои поздравления: ти нарешті став дорослим!».
Я ці слова пропустив повз вуха, машинально подякував йому і пішов далі. А ввечері після вечері його слова спливли в моїй пам’яті. Вникнувши в їх суть, я був вражений.
Але ж він правду сказав. До цієї пори я дійсно був дитиною. Дитиною для моєї мами.
Моє дитинство, виявляється, скінчилося тільки тепер. До цього дня я все ще був чиїмось дитям, тепер же буду ким завгодно – чоловіком, батьком, в майбутньому – дідом, тільки більше ніхто не назве мене ласкавим словом «Синочок!»
Я цього ніколи не помічав, в наївній гордині уявляв себе дорослим, навченим життям чоловіком. Жив, того не знаючи, що всюди за мною стежили нехай зблякле, рідні очі тієї, для якої я все ще маленький нетяма. Очі єдиної, кому я був воістину дорогий.
Мама раділа моїм успіхам, засмучувалася невдачам. Була в моєму житті непомітною, іноді, правда, несміливо питала про мої справи. Я ж в суєті дня недбало відповідав на її запитання, іноді в роздратуванні, мовляв, не до тебе, на що вона неголосно відповідала «Гаразд, синку. Не переживай так. Все пройде, все налагодиться. Тільки не переймайся!». І обережно, ласкаво гладила по голові. Від її тихого голосу моя роздратованість кудись втрачалася, я знову ставав маленьким, починав розповідати все, що гнітило мене…
Матері мають дивовижний дар – уміння слухати. Після задушевної розмови з мамою камінь падав з душі, ставало легко.
Тепер, дивлячись на її спорожніле ліжко, перебираючи її речі, з нахлинувшою тугою розумію: пішло моє дитинство, розчинилося в минулому… Пішла та, єдина, що мала право назвати мене сином, що зберігала нитку,яка пов’язувала з безповоротним щасливим часом, де мама, молода і красива, ласкаво кликала мене, я ж, незграбний боровичок, клишоного перебираючи ніжками, поспішав їй назустріч і яскравий літній день заповнювався моїм гучним щасливим сміхом…
Досі чую її поклик з дитинства «Синку! Пора додому!»… Як давно це було…
Туга не відпускає. Все в будинку нагадує про тебе. Скоро сорок днів, як тебе немає. Сорок днів, як я живу в дорослому житті. Приїдуть родичі, священник прочитає молитви. Пом’янімо за звичаєм. Час невблаганний…
З кожним днем все далі цей скорботний день. Кажуть, час заліковує будь-які рани. Може бути… Тільки біль за мамою матері не загоїть. Він вічний. Мені ж залишаєтьс з цим болем жити і молитися за тебе, і просити:
– Прости мене, мамо, за всі гріхи, вільні і невільні, за мої ненароком сказані образливі слова. Повір, я говорив їх не зі зла, а по дурній зухвалості, коли з дитячою упертістю суперечив тобі. Ти хотіла як краще, я ж не розумів цього. Мені так гірко за ці проступки! Прости, як бувало раніше. Адже ти – мама! І прощавай!..
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!