Моя мама вважає, що право на спадщину від бабусі я маю заслужити. Цю тему ми не часто обговорюємо, але нещодавно вона мені зателефонувала і знову запитала, що робитимемо зі спадщиною.
Я давно живу самостійним життям окремо від батьків. Так склалося, що на схилі своїх років моя улюблена бабуся Катерина склала заповіт на мою користь. Але мама вважає, що не можна просто так розраховувати на спадщину, треба наполегливо працювати, щоб її заслужити.
Все дитинство мені твердили, що я маю заслужити любов батьків, смачну цукерку чи подарунок на день народження. Розумію, мене готували до дорослого життя, де нічого не можна отримати задарма. До слова, любов батьків мені так і не вдалося заслужити. Ринкові відносини у сім’ї ми були постійно. А тепер ось ця ситуація зі спадщиною.
Я давно виросла та перестала залежати від батьків. Чесно кажучи, дихати мені стало легше без їхнього вічного несхвалення і настанов. Я одружена вже 4 роки, живу в квартирі чоловіка. Ми з батьками майже рік не бачилися, а тут мені мама зателефонувала.
Справа виявилася ось у чому. Бабуся по маминій лінії мене дуже любила, вона завжди говорила, що заповідає свою квартиру мені. Про це знали усі. А коли бабуся Катерина склала заповіт, мама причепилася до мене зі своїми новими правилами, мовляв, я не отримаю квартири просто тому, що мені її заповідали. Не розумію, чому вона взагалі вирішила завадити мені отримати спадщину.
Цю тему ми не торкалися кілька років з того часу, як не стало бабусі Каті. Тоді я навчалася в університеті та жила в гуртожитку. Незважаючи на те, що я вчилася на бюджеті, я все ще була не досить хороша, щоб заслужити увагу своїх батьків. Мене виховували у суворості. І коли я раділа вступу, тато тільки бровою повів і сказав, що так і мало бути.
На останньому курсі я знайшла роботу і почала винаймати житло. Я вирішила, що не маю нічого доводити і маю право робити в дорослому віці все, що захочу. Раз мама вчепилася в цю квартиру, я на неї не претендувала якийсь час. Але чому я маю добровільно відмовлятися на користь батьків від квартири?
Весь той час, що я жила окремо, батьки здавали квартиру бабусі та отримували пасивний дохід. Нині їм ще складніше віддати мені ключі від бабусиної квартири. Навіть коли я потребувала матеріальної допомоги, я не прийшла позичати гроші у батьків. Ми не спілкувалися, поки мій наречений Андрій не покликав мене заміж.
Тоді свекруха наполягла, що батьки мають бути з обох боків, і що я можу пошкодувати, що не покликала своїх маму і тата на своє весілля. Я погодилася. І стало ясно, що я мала рацію. Сукня нареченої надто дорога, свято надто розкішне, і, мовляв, навіщо було так сильно витрачатися, раз можна було скромно розписатися.
У мене росте маленька дочка Міланка. Ми з нею їздили до батьків на Різдво цього року. Я розумію, що спілкування з бабусею та дідусем доньці необхідне, тому хотіла налагодити стосунки з батьками. Але вони знову взялися за старое. Я вже втомилася від вічних претензій, ніби я вимагаю віддати мені квартиру. Її вони прибережуть, мабуть, замість якогось козиря, щоби маніпулювати мною. Я вже не вірю і не хочу жодної квартири, не можу слухати ніяких розмов про спадщину.
А що би ви мені порадили? Змиритися і віддати квартиру у довічне користування батькам?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
