Так неприємно все це вислуховувати, але що поробиш, це село…
Мій чоловік з Луганська. Живемо ми вже більше шістнадцяти років у Львові. На даний час і батьків Віктора забрали. Ми їм окрему квартиру в оренду взяли, бо розуміємо, що старшим людям не легко з кимось жити, як і нам з ними.
В нас троє дітей. Старшому сину п’ятнадцять, середущому дванадцять, і найменша у нас донечка Даринка, їй дев’ять недавно виповнилося.
Чоловік відразу ж перейшов на українську мову. Зараз він розмовляє так, що ніхто й не скаже, що він зі сходу України.
В нас свій сімейний бізнес, завдяки якому ми живемо, а тепер і допомагаємо нашим хлопцям на сході.
Не буду писати, скільки всього Віктор зробив для України і скільки машин перегнав на “0”. Я не вважаю це чимось “великим”, бо кожен з нас в цей нелегкий час робить все від себе можливе.
Та якщо ми живемо в самому Львові, то мої батьки в селі за п’ятдесят кілометрів від нього.
Я часто їх провідую, по можливості допомагаю. В мене ще є брат, і з його дружиною ми гарно ладнаємо. Часто разом в село приїжджаємо.
В ці вихідні мама задзвонила і попросила приїхати, бо великий урожай огірків, треба консервувати на зиму, а в неї вже рука в банку не влазить.
Звісно, всі ми примчали на допомогу. Правда, старший син мав заплановані якісь справи і залишився в місті.
Привіз нас чоловік. Автівку нашу в селі всі знають. Поки я моталася з огірками, чоловік з дітьми пішов рибачити на озеро, що знаходиться поблизу нас.
Мені ж не хватило кришок на банки і я пішла в магазин, що знаходиться недалеко від дому.
Я ще в двері не зайшла, як почула обурений голос сусіда.
– О, приїхав, і сидить тут. Чого не їде свій регіон захищати? То наших хлопців туди забирають, а його чомусь минають. Совісті в нього не має. Рибу він ловить… велика паца…
Все це було сказано нашим сусідом і таким противним голосом, що я вирішила в цей магазин і не заходити. А що найгірше, мені в очі цей сусід так “сю-сю-кає”, що противно й слухати.
Кришки я купила в іншому магазині. А додому йшла і так собі роздумувала. Чому люди так себе поводять.
Я мовчу про те, що в нас троє дітей, і якби ми хотіли, то б давно за кордон чкурнули. Але ми тут. Ми робимо все для Перемоги.
Тільки людям не догодиш… на жаль!
Автор – Наталя У.
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
