— Мама сказала, що ти зобов’язана мені допомогти, бо ми сім’я, — сестра впевнено простягнула руку за грошима. Яна щиро вірила, що мій чоловік Роман має працювати на двох роботах лише для того, щоб вона могла купувати брендові речі. Її мaнiпуляції роками тримали батьків у заpучникaх, але мій терпець нарешті увірвався. Те, що я зробила далі, ніхто не міг передбачити.
Яна завжди була особливою в нашій родині. Батьки змалечку навіювали їй думку, що вона народжена для чогось вищого, ніж звичайна робота чи побутові клопоти. Поки я після уроків бігла допомагати мамі на кухні або прибирати у вітальні, сестра розглядала журнали з дорогим вбранням і мріяла про подорожі. Минув час, ми подорослішали, але її світогляд анітрохи не змінився. Сьогодні Яні тридцять два роки, вона не має жодного дня офіційного стажу, проте її запити ростуть швидше, ніж ціни в магазинах.
Все почалося з того, що після університету вона вирішила шукати себе. Це шукання затягнулося на десятиліття. Кожна пропозиція роботи, яку ми з чоловіком Романом намагалися їй підшукати, відкидалася з погордою. То зарплата занадто мізерна, то графік не дозволяє висипатися, то офіс розташований у промисловій зоні, де повітря не таке чисте. Вона дивилася на нас як на невдах, які продають свій час за копійки, тоді як вона чекає на справжній шанс.
Минулого тижня Яна знову завітала до нас без попередження. Вечір видався дощовим, у квартирі пахло імбирним чаєм і свіжою випічкою. Я розкладала вечерю, коли почула наполегливий дзвінок у двері. На порозі стояла сестра — ідеально укладене волосся, дорогий манікюр, хоча я точно знала, що в її гаманці порожньо. Вона зайшла на кухню, де ми з Романом якраз сідали за стіл, і з порога заявила, що їй потрібна сума на оновлення гардероба. Мовляв, її запросили на якусь важливу зустріч, і вона не може з’явитися там у минулорічних речах.
— Яно, ми щойно оплатили ремонт машини і внесок за навчання дітей, — спокійно відповіла я, хоча всередині все закипало від такої безпосередності.
— І що тепер? Мені ходити як жебрачці? Ти ж знаєш, як для мене важливо виглядати гідно, — сестра зневажливо відсунула тарілку з нашою простою вечерею, ніби сама назва страв її ображала.
— Тобі варто подумати про власні гроші, — втрутився Роман, намагаючись тримати себе в руках. — У супермаркеті неподалік шукають адміністратора. Зарплата цілком пристойна для старту, і це зовсім поруч із твоїм будинком.
— Адміністратор у магазині? Ти серйозно, Романе? Я маю диплом і амбіції, а ви пропонуєте мені стояти поруч із касами і вислуховувати претензії покупців? За ці гроші я навіть взуття хороше не купуватиму, не те що жити. Ви хочете, щоб я витрачала своє життя на дріб’язок?
— Але поки що ти не купуєш взуття взагалі, бо в тебе немає жодної власної гривні, — не витримала я, дивлячись на її доглянуті руки, які ніколи не знали важкої праці.
Яна підвелася, її обличчя вкрилося червоними плямами. Вона завжди вміла майстерно грати роль ображеної аристократки в екзилі. Вона вважає, що родина — це не підтримка у скрутну хвилину, а персональний банк, який має працювати без вихідних. Батьки віддають їй майже всю свою пенсію, економлячи на звичайних продуктах, а вона приймає це з таким виглядом, ніби вони просто сплачують податок за її існування.
— Ви завжди були до мене черствими, — кинула вона, хапаючи свою сумочку. — Рідна кров, а рахуєте кожну копійку, ніби я сторонська людина. Де ваша совість?
Після її виходу в квартирі запала важка тиша, яку порушувало лише цокання старого годинника на стіні. Роман зітхнув і довго дивився у вікно на мокрий асфальт. Я знала, про що він думає. Ми вже кілька років допомагаємо їй, купуємо продукти, оплачуємо комунальні рахунки її орендованої квартири, сподіваючись, що ось-ось вона візьметься за розум. Але кожен наш крок назустріч лише посилює її впевненість у власній винятковості.
Вона не хоче працювати не тому, що немає вакансій. Вона просто переконана, що будь-яка праця — це клеймо для невдах. Якось вона сказала мені, що краще бути бідною, але вільною, ніж рабом системи за тридцять тисяч гривень. Тільки от бідною вона бути не хоче, вона хоче бути вільною за наш рахунок.
Найгірше те, що мама постійно телефонує мені вечорами. Вона плаче в трубку і просить не бути такою суворою до молодшої сестри. Мовляв, у Яни зараз такий складний період, вона шукає свій шлях, свій особливий талант. Складний період, який триває понад десять років? Коли я нагадую мамі, що через ці постійні перекази грошей вона не може змінити старе пальто, яке вже зовсім зносилося, вона лише відмахується. Мама вірить, що Яна ось-ось знайде ту саму ідеальну роботу з неймовірною зарплатою, і тоді віддасть усі борги.
Вчора ситуація стала зовсім критичною. Яна зателефонувала пізно ввечері, коли ми вже збиралися спати. Її голос був різким і вимогливим. Виявилося, що вона заборгувала за оренду вже за три місяці. Власник квартири, літній чоловік, якому набридло слухати обіцянки про мільйонні контракти, просто виставив її валізи за поріг.
— Я приїду до вас перечекати кілька тижнів, — сказала вона таким тоном, ніби робила нам величезну послугу, погоджуючись пожити в нашій тісній квартирі.
— Ні, Яно, ти не приїдеш, — твердо відповіла я, хоча серце почало калатати десь у горлі.
— Що значить не приїду? Мені що, на вокзалі на лавці ночувати? Ти уявляєш, як це вплине на мою репутацію і внутрішній стан? Ти хочеш, щоб я опинилася на самому дні?
— Ти можеш поїхати до батьків у село, — сказала я, намагаючись не піддаватися на провокацію. — Але там тобі доведеться допомагати мамі на городі і по господарству. Або ти можеш нарешті піти на ту роботу, про яку казав Роман. Він дізнався, там все ще потрібні люди, і вони готові взяти тебе без досвіду.
— Ти знущаєшся з мене? Яке господарство? Які городи? Ви хочете мого повного краху, я зрозуміла. Рідна сестра виганяє мене на вулицю через папірці.
Вона кинула слухавку з таким гуркотом, що в мене задзвеніло у вусі. Я сиділа на ліжку в темряві, відчуваючи, як важкість тисне на плечі. З вікна тягнуло вологим осіннім повітрям, пахло мокрим листям і пилом. На кухні Роман пив воду, я чула звук склянки об стіл. Я відчувала величезну провину, хоча розумом усвідомлювала, що чиню правильно.
Де проходить та межа між сімейною відданістю та відвертим використанням? Батьки знову почали надзвонювати о п’ятій ранку. Тато сказав, що я стала занадто холодною і матеріальною, що гроші затьмарили мені очі. Але хіба сімейні цінності — це коли одна людина живе як паразит, прикриваючись філософськими роздумами про високу місію?
Яна звикла, що світ має обертатися навколо її бажань. Вона не бачить, як Роман повертається з другої зміни, ледь тримаючись на ногах. Вона не помічає, що я вже три роки не купувала собі нового одягу, бо ми відкладаємо дітям на гуртки та розвиток. Вона бачить лише свої ілюзорні мрії. Кожна наша зустріч — це не розмова двох близьких людей, а маніпуляція, де вона виступає як головна героїня драми, а ми — як другорядні персонажі, зобов’язані забезпечувати декорації.
Сьогодні вранці я побачила її нове фото у соціальних мережах. Вона сидить у центрі міста, в дорогому закладі, тримає філіжанку кави і дивиться кудись у далечінь. Підпис був про те, що справжня жінка ніколи не повинна опускатися до рівня побутових проблем, і що Всесвіт обов’язково дасть усе необхідне тим, хто вміє чекати. Я зрозуміла, що каву вона купила на останні копійки, які тато таємно від мене переказав їй на картку.
Роман тепер категорично налаштований. Він сказав, що більше не дасть жодної копійки і не пустить її навіть на поріг, поки вона не покаже трудову книжку з першим записом. Це логічно, але як пояснити це батькам? Вони будуть віддавати останній шматок хліба, аби тільки їхня улюблена квіточка не зів’яла. І в результаті постраждають саме вони — старі, хворі люди, які замість спокою на старості мають вислуховувати її чергові капризи.
Ми опинилися в глухому куті. Яна не змінить свій підхід до життя, поки має хоча б одне вікно, куди можна залізти по гроші. Вона щиро переконана, що праця за невелику винагороду — це приниження. Але життя невблаганне, роки летять, а її єдиним талантом залишається майстерність вигадувати нові причини для неробства.
Я часто згадую наше дитинство в нашому старому будинку. Ми спали в одній кімнаті, ділилися яблуками і мріяли про майбутнє. Тоді вона була іншою. Коли саме в ній прокинулася ця холодна байдужість до чужих зусиль? Чому вона вирішила, що ми всі — лише інструменти для її комфорту?
У нашій останній розмові вона кричала, що ми заздримо її сміливості жити так, як вона хоче. Але яка це сміливість — жити за чужий кошт? Це звичайна лінь, загорнута в обгортку з гордості. Наш дім, який мав бути фортецею, тепер став місцем постійних сварок через її егоїзм.
Зараз я сиджу на кухні і дивлюся на телефон. Від мами прийшло повідомлення: Яна поїхала до них, але відмовилася допомагати на городі, бо це зіпсує її шкіру. Вона лежить у вітальні і цілий день дивиться серіали, поки батько сам тягає ящики з яблуками. Мені хочеться кричати від несправедливості, але я знаю, що черговий скандал нічого не змінить.
Ми приречені нести цей тягар, чи все ж таки є спосіб змусити людину поглянути в обличчя реальності? Чи можна врятувати сім’ю від такого руйнівного впливу, не розриваючи зв’язки остаточно? Як пояснити батькам, що їхня любов насправді вбиває в сестрі останні краплі людяності та відповідальності?
Як ви вважаєте, чи варто допомагати рідним, якщо ця допомога лише підживлює їхнє небажання працювати і змінюватися на краще?
