fbpx
життєві історії
Мама стояла на порозі з речами. Не з усіма поки що, а з найнеобхіднішим. – Я допомогла вам придбати квартиру, тому тепер впускайте мене до себе жити! Ти ж знаєш, яке у мене становище, – сказала мені мама. Ну як допомогла, у лапках. Насправді вона лише встромляла палки у колеса. Так вийшло, що коли мені було два роки, тато від нас пішов, і мамі довелося повернутися жити до її батьків в ту саму трикімнатну. Квартиру вони нам з мамою залишили на навпіл

Мама стояла на порозі з речами. Не з усіма поки що, а з найнеобхіднішим.

– Я допомогла вам придбати квартиру, тому тепер впускайте мене до себе жити! Ти ж знаєш, яке у мене становище, – сказала мені мама. Ну як допомогла, у лапках.

Так, моя мама, як вона вважає, “допомогла” нам купити квартиру, а тепер вимагає взяти її до себе жити.

Мама вважає, що я зобов’язана взяти її жити до себе, оскільки вона допомогла мені з квартирою. Хоча вона тільки палки в колеса вставляла. Мама моя ще не стара, немає і 60, цілком здорова. Живе в нормальній облаштованій квартирі. Але вона впевнена, що я повинна взяти її до себе в двушку, де живу з сином і чоловіком.

Я живу окремо вже давно, з’їхала відразу після школи, тому що жити з мамою на одній території було тяжко. Хоча на той момент ми жили в трикімнатнійквартирі удвох і було, де розвернутися. Цю квартиру мама досі мені згадує.

Так вийшло, що коли мені було два роки, тато від нас пішов, і мамі довелося повернутися жити до її батьків в ту саму трикімнатну. Через десять років не стало діда, бабуся прожила ще три роки. Квартиру вони нам з мамою залишили на навпіл.

Жити з мамою стало нестерпно. Вона чіплялася, часто кричала, її дратувало, що я можу у вихідні спати до обіду, оскільки сама вона жайворонок. Доучуватися мені довелося на морально-вольових, а потім відразу ж я з’їхала в гуртожиток.

Стосунки з мамою у нас не налагодилися, але гострих конфліктів майже не було. Зідзвонювалися, іноді я приїжджала в гості. щось допомагала. Канікули я воліла проводити вожатою в таборах або турпоходах.

Великий конфлікт розгорівся після мого заміжжя. Зі Святом ми познайомилися на останньому курсі і майже одразу почали жити разом. У нього була своя кімната в гуртожитку. Коли після весілля ми дізналися, що чекаємо дитинку, я прийшла до мами на розмову.

Жити в гуртожитку з дитиною мені не хотілося. Це для молодої пари нормально, а для маленької дитини ні. Я попросила маму пустити нас пожити з не ю в трикімнатну.

Розумію, що могла б просто туди прийти, адже мала право, але я хотіла обійтися без конфліктів і вирішити всі полюбовно. Але мама прийшла в сказ.

– У мій будинок тягнути чоловіка-приживала і маленьку дитину, яка буде постійно плакати? Ну ні. Вийшла заміж, нехай тепер твій Святославчик проблему житла вирішує.

Щось їй батьки такого не сказали, коли вона зі мною на руках до них прийшла! Я нагадала, що половина квартири тут взагалі  мої. Я можу в будь-який час сюди в’їхати або продати її. Мама тільки криво посміхнулася, мовляв, давай, спробуй.

Переїжджати до неї ми не стали, життя б вона нам не дала. Зате я вселила у свою половину приятелів чоловіка з ближнього зарубіжжя. Вони хлопці хороші, але дуже галасливі і зі специфічними вподобаннями в їжі.

Галас стояв до небес. Мама намагалася і поліцію викликати, і лаятися з ними, і погрожувати. Але ми все зробили за законом, а хлопці не з боязкого десятка і за словом в кишеню не полізуть. Війна тривала півроку, потім я прийшла до мами з пропозицією розміняти квартиру. Якраз вистачало їй на однушку і нам на іпотеку. Мама ще повикабелювалася, але погодилася.

Ми з чоловіком продали його кімнату, отримали мою долю і купили собі простору двушку. Дуже хотілося всі питання закрити до народження сина, але не встигли. Зате тепер у малюка своя кімната.

З мамою після народження Захарчика взаємини трохи покращилися, вона приїжджала на виписку, іноді дзвонила, цікавилася онуком, іноді я дзвонила. Ось в один з таких дзвінків вона мене і “обрадувала” своєю пропозицією.

Суть така – мама задумалася над безбідного старістю. Від мене якихось дотацій очікувати безглуздо, тому мама вирішила, що я маю забрати її до себе, в окрему кімнату, зрозуміло, а вона свою квартиру буде під оренду і ці гроші відкладати собі на старість.

Я нагадала, що у нас двушка, в одній ми з чоловіком, в інший – син. Куди тут вона ще?

– Ну так Захарчик ще маленький, нехай у вас поживе в кімнаті. А потім щось придумаємо. Коли тобі треба було, я ж тобі допомогла. Тепер ти мені допоможи. Зрештою, я до цієї квартирі теж маю відношення.

звичайно, нікуди я її брати не збиралася. Не бачу сенсу утискати свою дитину через примхи його бабусі. Та й з квартирою вона допомогла тільки тоді, коли її в кут вже затиснули. Це я мамі і сказала. Вона зі своєю сумкою розвернулася, пхикнула і пішла.

Все. Тепер я найгірша на планеті дочка, заради якої мати трикімнатну квартиру продала, а я її на старості років без підтримки залишила. Навіть онука перестала з днем ​​народження вітати. Але мені чомусь байдуже. Це ж треба було таке вигадати!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page