Мама моя упеоше поїхала на заробітки в Іспанію років 18 тому. Звичайно, вона бувала дома, допомагала фінансово, але я б не сказала, що багато. Поки тато був живий, він мене разом з бабусею, маминою мамою, переважно виховував.
Це тепер я знаю. що у мами там і мужчина давно є,і працює вона не так вже й тяжко… Але кожен кує своє життя, як вважає за краще, я нікого не осуджую.
Я виросла, вийшла заміж, сину зараз 14 років. Живемо ми у старій невеликій трикімнатній квартирі чоловіка у Хмельницькому. Правда, кілька років тому ремонт гарний зробили, у нас затишно і все необхідне маємо.
Чоловік чотири місяці тому пішов захищати Україну, а ми чекаємо, молимося за Андрія.
Отже, як я вже сказала, мама сидить другий десяток років в Іспанії і ні гу-гу з-відти, не приїздила вже понад рік, та воно й зрозуміло: що зараз в Україні робити?
Але ж ми якось живемо: бабуся в селі, я з дитиною в Хмельницькому, чоловік мій країну захищає. Бабуся заслабла останнім часом, вирішила я її забрати до себе, а хату продати. І тут – о, радість! – мама зі своєю думкою. Але про все по-порядку.
Я опинилася у дуже непростій ситуації, у якій необхідно зробити важливий моральний вибір. Зараз бабуся живе в селі, але їй вже важко постійно бути на самоті.
На сімейній нараді з чоловіком ми вирішили, що буде правильно, якщо я заберу бабусю до себе. Ми маємо достатньо місця, щоб їй було комфортно. Та й на свіжому повітрі можна буде гуляти так само, як і в селі – у нас перший поверх.
Але що робити із житлом бабусі? Я хочу продати бабусин будинок, тому що він уже старий і весь розвалюється. Але говорити про це бабабусі не варто. Я впевнена, що вона засмутиться.
Мама підтримала мій план, але щось усередині мене підказує, що це велика помилка. Коли ми з чоловіком приїздили до мого рідного села, бабуся готувала для нас гостинці на кухні, раділа нам завжди. А це, коли я востаннє була в неї минулого тжня, вона дуже довго ходила по дому, заглядала в кожну шафку, гуляла двором. Мені було дуже важко дивитись, як вона прощається зі своїм будинком.
Вона перебирала свої речі, щось відклала, щоби забрати. А частина речей залишила в шафі і сказала:
– Оленко, це я заберу потім, гаразд? Нехай ще полежить, зачекає на мене. Тоді я усвідомила, наскільки їй дорога пам’ять, а не самі речі. А потім озирнулася довкола і зрозуміла, скільки всього сталося у стінах цієї хати. Тут народилася моя мама, а я зробила свої перші кроки.
Бабуся не могла раз і назавжди попрощатися зі своїм будинком, вона ще неодноразово захоче повернутися туди. Продати її оселю, навіть не запитавши її, буде неправильно. Хоч мама йкаже мені: “Продавай і не думай, нікого не питай, адже ти її доглядатимеш!”
Поки що я вирішила, що навідуватимуся в село час від часу. Спробую навести там лад, можливо, зроблю мінімальний ремонт. А коли повернеться Андрій, ми обов’язково влаштуємо у бабусиному будинку сімейне свято! Можливо, і мама приїде, хоча сумніваюся. Але ми б з бабусею дуже б цього хотіли…
Моя бабуся завжди вчила мене ставитися дбайливо до всього, що нас оточує. Вона завжди хотіла, щоб я виросла доброю та чуйною людиною. Я така рада, що все таки на даний момент передумала продавати хату і зможу привозити бабусю сюди хоча б іноді, щоб вона відпочивала тут душею.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
