Такими словами радісні дочка і зять зустріли моє повідомлення про те, що я вирішила зав’язати з роботою.

А я не хочу! Я проти! Я люблю своїх онуків до божевілля, до запаморочення, до рожевих соплів в цукровому сиропі.

Але повністю віддатися їм просто не можу, не хочу, не зобов’язана!

Я відпрацювала на 6 років довше покладеного терміну. Я орала як кінь, перш за все, щоб дочка спокійно довчилась в аспірантурі, а потім, щоб допомогти дітям з іпотекою.

А тепер я хочу пожити для себе. Я один раз в житті була на морі!

Моя мрія – все кинути, купити невеликий будиночок на березі, розбити гарний, затишний садок з магноліями і спокійно дожити відведений мені час.

А як я колись любила в’язати! Всі подруги заздрили. Але останні 20 років на це не було ні сил, ні часу!

А книги… У мене величезна бібліотека, більше половини якої я не встигла навіть перегорнути, не те, щоб вдумливо перечитати.

Може бути, хтось назве мене егоїсткою. Але невже я не заробила за все життя право на свободу, право на мрію, право на спокій і умиротворення?

Я не відмовляюся, сидіти з онуками, коли це дійсно необхідно. Я із задоволенням забирала, забираю і буду їх забирати на канікули. Вони мені дають сили, наповнюють енергією, не дають нудьгувати і сидіти на місці.

Але жити в якості постійної нянечки, репетитора, вихователя – вибачте! Зрештою, зважте на вік!

Діти, дорогі мої, ви їх народжували для себе! Ось ви і повинні вкладати в них всі свої сили, присвячувати їм свій вільний час, піклуватися про їхнє майбутнє.

Тим більше, старшому вже 12, а найменшою – 3. Рідні мої, ви ж як то примудрялися виховувати їх весь цей час, поки я працювала. Так чому зараз щось має змінитися?!

Так, тепер я пенсіонерка. Але я жити хочу! Скільки Бог дасть, так би мовити. Але цей час – тільки моє! Не забирайте його у мене, я ж теж хочу бути щасливою.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.