На думку моєї мами, можна не мити підлоги, через день бігати в магазин за цукром, забувати про посуд в раковині. Але відсутність в будинку запасу солі – найголовніший і вірна ознака поганої господині.
Пам’ятаю, в дитинстві: збираюся в магазин, отримую список і гроші. Обов’язково, першим же пунктом, йшла сіль. І плювати, що на кухні в ящику п’ять кіло хлориду натрію.
«Солі багато не буває!» – мама. З магазину додому ледве-ледве тягла п’ять кілограм картоплі, інших овочів, яйця, фрукти, рибу, макарони і сіль, два критичних пакета і причину переваги покупок.
В мої тринадцять років мама перестала спілкуватися з сусідкою. Не панська це справа – з нехайською жружити:
– Вона за сіллю прийшла! За сіллю, з брудною сільницею! У доброї господині сіль ніколи не закінчується, – багатозначно підняв вказівний палець вгору, мама без найменших жалю розірвала дружні відносини.
Мамина любов до солі стала в нашій сім’ї притчею сварок. Навіть порахувати не можу, скільки разів вона отримувала її в подарунок. Один раз пожартував тато: у велику трилітрову банку заховав колечко і засипав його об’єктом маминої манії.
Образу він пережив, терпляче чекаючи коли ж мама виявить подарунок. Чекати йому довелося два з половиною роки – рівно стільки по сусідству з пакетами простояла банку.
Мама знайшла колечко, але образилася ще раз. За мовчання.
Слідом за батьком відзначилася бабуся: вони з дідом притягли мішок. Здавалося б, одним махом вирішили всі наші проблеми, аж ні… Сіль виявилася не така.
«Яка – не така? Недостатньо солона? » – з’єхидничала бабуся і забрала неприйнятий дар. Дід потім цією сіллю доріжки на дачі по весні посипав.
Мамині подруги і колеги теж щосили намагалися один одного перевершити: шкатулка, обов’язково з солоною начинкою; соляної світильник.
Навіть коли я поїхала вчитися до великого міста, відстань не стало перешкодою для контролю моєї гарності як господині: сіль ми не купували всім гуртожитком.
Як мінімум пара пачок завжди затісується серед маминих продуктових посилок. А підбивання «Ірка, дай солі!» переслідують мене до цього часу на зустрічах випускників.
Пам’ятаю, як порадила нареченій брата розоритися і купити з п’ят кілограм, прибрати в шафу і ненароком помаячити перед мамою запасом, щоб вона побачила.
Так у мами з’явився зайвий привід для радості: «Хороша дівчинка, відразу видно – господарська, не пропаде з нею син!»
Нещодавно мамі стукнуло шістдесят п’ять років. Ми з дружиною брата допомагали на кухні, коли я звернула увагу на дивну деталь: в шафі лежав один-єдиний пакет з маленькою жменькою солі.
«Мені одній багато не треба, два роки одну пачку тягну, ніяк закінчитися не може», – сумно посміхнулася вона.
Залишків не вистачило, довелося бігти в магазин. Повертаючись до мами з пакетом солі, мене як обухом по голові: це не сіль у мами закінчилася, а закінчилася ціла епоха – епоха нашої сім’ї, сполучною ланкою якої була мама.
Діти, батьки, часті гості, море готування… Все це залишилося в минулому: тата немає, ми з братом роз’їхалися хто куди, мамині колеги і подруги – хто у дітей, хто в краще світі.
Навіть сусідка, та сама, з якою мама спілкуватися перестала, квартиру продала і до моря перебралася.
Після ювілею я поговорила з чоловіком, і ми забрали маму до нас. Троє наших дітей стрибали від радості, дізнавшись що бабуся буде поруч. І що б Ви думали?
На другий же день після переїзду вона з магазину принесла три пачки солі… Що тут сказати? У людини життя триває…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
