Мене звуть Іванка, мені 29 років, я живу тільки з мамою, батька не стало, коли мені було дев’ять років. Мама ніколи не мала іншого чоловіка, і нам було добре разом. Ми були справжніми подругами, а не матір’ю і дочкою. Я не пам’ятаю, щоб ми колись надто сперечалися. Але зараз все інакше.
В нас з мамою були чудові стосунки, поки я не стала підлітком. Про друзів я навіть не думала, тому що з мамою було дуже весело і вона робила все, щоб мені було добре і я не сумувала за татом чи бабусею з дідусем. Моя мама сирота, виросла в дитячому будинку, батьки мого тата жили в іншій області, і я їх не бачила після його відходу. Тож ми мали лише одна одну.
Я почала ходити на уроки танців. І тоді я зрозуміла, що більше не хочу проводити весь свій час з мамою. Я познайомилася з дуже хорошими людьми, у нас була чудова компанія в школі, з якою я проводила багато часу. Але мама сприйняла це як велику зраду.
Ми сперечалися до самого випускного, вона дорікала мені, що я не маю на неї часу, що вона завжди одна, що я її більше не люблю. Даремно я їй пояснювала, що це не правда, що вона для мене перша людина на світі, але я хочу мати і своє життя. Я не розуміла, чому вона не може знайти друзів, вона йде на роботу, навколо неї майже одні жінки. Зрештою, вона зазвичай спілкувалася з ними на роботі, то чому б їй не провести час з кимось із них іноді після роботи. Але мама не хотіла.
Після закінчення коледжу я пішла на роботу де зустріла також хороших людей. В цей час я також вперше закохалася. Максим був моїм співробітником, старшим за мене на два роки, і ми дуже добре розуміли один одного. Але я тримала це в секреті від мами.
Десь за рік часу так вийшло, що мама з ним таки зустрілася і познайомилася. Я б нікому не побажала відчути “бурю”, яку вона влаштувала мені вдома. Мама була не в собі, вигукувала, плакала, падала на землю. Потім викликала швидку, її забрали і вона ночувала в лікарні. Лікар сказав мені, що у неї нервовий зрив, але в загальному, все буде добре.
Після цієї “бурі” поведінка матері ставала все гіршою і гіршою. Вона телефонувала мені на роботу, питала, коли я прийду додому, вмовляла після роботи нікуди не йти, бути з нею вдома. Іноді вона навіть чекала мене у вестибюлі, щоб часом я не захотіла з кимось піти на каву. Так вона і зустріла Максима і влаштувала сцену на вулиці. Через тиждень після цього Максим розійшовся зі мною, тому що це було для нього дико.
Кілька років у мене нікого не було, іноді були дуже короткі знайомства, і я брехала мамі, що мушу довше залишатися на роботі, або що я йду до подруги, щоб допомогти їй у чомусь. Я сильно боялася її припадків. Вона часто мені телефонувала приблизно в той час, коли я закінчую роботу, і просила негайно їхати додому, що їй погано, що вона боїться залишатися сама вдома. Я летіла до неї на таксі, оскільки кожного разу сильно хвилювалася.
Я також проконсультувалася з лікарем щодо її стану, навіть змусила її піти на обстеження. Лікарі виписували їй вітаміни і на цьому все закінчувалося, оскільки вона здорова.
Але найгірше було ще попереду. Рік тому я зустріла Володю, чоловіка, за якого хочу вийти заміж. Ще на початку наших стосунків я сказала йому про маму, щоб він не втік від мене, як Максим. Він сприйняв це абсолютно спокійно і переконав мене познайомити їх, щоб він міг з нею поговорити.
Мама, як я собі це і уявляла, влаштувала чергову неймовірну сцену. Але Володю це не зупинило, навпаки, він наполягає, щоб я просто виїхала від неї. Він має свою квартиру. Я сказала мамі вдома, що якщо вона не припинить так чинити, я переїду до Володі. Вона обіцяла заспокоїтися, але мене нікуди не відпускала. Якийсь час вона поводилася цілком нормально. Навіть нічого не говорила, коли мене інколи вечорами не було вдома, навіть пережила вихідні, які я проводила з Володею.
Але коли я їй сказала, що ми хочемо розписатися, вона відповіла, що все це дуже добре, але до нашого весілля вона, на жаль, не до живе, сказала, що в неї недуга якась серйозна.
Спочатку я їй не повірила, але вона говорила з такою достовірністю та проникливістю, що я не знала, що й думати. Вона благала мене залишитися з нею до “кінця” і нікуди не їхати. Коли я хотіла дізнатися, що з нею насправді, де вона про це дізналася, хто в неї лікар та інші подробиці, вона відмовилася мені щось розповідати.
Мама знову зовсім інша, тепер ходить по дому, зітхає, плаче, ні в чому не звинувачує, але все говорить про “кінець”. Це правда, що вона трохи схудла, але в іншому вона здається мені цілком здоровою. Вона теж ходить на роботу, до пенсії їй ще п’ять років, сказала, що хоче працювати якомога довше.
Я не знаю що робити. З одного боку я не довіряю своїй мамі, мені здається, що вона мене шантажує, щоб я була з нею якомога довше, з іншого боку, мені цікаво, що якщо вона дійсно каже правду про свою недугу і я її покину, а потім буду звинувачувати себе.
Що робити в такій ситуації?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua