fbpx
життєві історії
Мама з сестрою про мене й не згадували. Та одного дня, це була якраз неділя, я прийшов з прогулянки, і побачив на екрані свого смартфона надпис – мама. З перших слів було зрозуміло, чого це вона надумала подзвонити. Річ у тім, що мені від дідуся, по батьковій лінії, дістався будиночок. – Ти, як старший брат, повинен віддати все сестрі. Катерина ж дівчинка. Ти собі ще заробиш

Мама з сестрою про мене й не згадували. Та одного дня, це була якраз неділя, я прийшов з прогулянки, і побачив на екрані свого смартфона надпис – мама. З перших слів було зрозуміло, чого це вона надумала подзвонити. Річ у тім, що мені від дідуся, по батьковій лінії, дістався будиночок. – Ти, як старший брат, повинен віддати все сестрі. Катерина ж дівчинка. Ти собі ще заробиш.

Я виріс у неповній сім’ї, батько пішов, коли мені було менше двох років. Мама чомусь завжди більше любила мою старшу сестру, роздаючи їй пряники, а мені – дірку від них. Так тривало все моє дитинство та шкільні роки. Мене постійно дорікали зайвому шматку хліба, звалювали найнеприємнішу і невдячну роботу, і я мріяв, коли, нарешті закінчу школу і вступлю вчитися і поїду в місто. Заради цього я старанно займався навіть ночами, і мої старання не пройшли даремно.

Вступ до ВНЗ був безпроблемним, тоді мати навіть не поцікавилася, куди я вступив, де знаходиться мій гуртожиток, просто зітхнула: “Нарешті розуму набрався, а то все на моїх плечах було!”

Приїхавши після першого курсу до села, я зрозумів, що на мене там ніхто не чекав, тому, зустрівшись з кількома приятелями, знову поїхав у гуртожиток. П’ять років пролетіли непомітно. Я телефонував матері, вітаючи її з Днем народження та Різдвом, але замість подяки вона завжди випитувала, чи немає в мене якогось доходу, щоб допомогти їй та сестрі. Доходу у мене тоді не було, окрім підвищеної стипендії. У місті вона розходилася дуже швидко, і нічого перерахувати рідні я не міг, за що вони ображалися.

Вже коли почав працювати, мати знову почала питати про мій достаток. Я надсилав їм невеликі суми, але не часто. Оренда квартири тягла значну суму з моєї зарплати, але рідня знову вирішила, що я просто не хочу з ними спілкуватися, і через чотири роки я дійсно втратив інтерес до них.

Їх ніколи не цікавило, чи вистачає мені грошей на найпростіше, стереотип “живе в місті – значить багатий” робив свою чорну справу в їхній свідомості. Сестра вийшла заміж за односельця, подарувала йому двох дітей, розлучилася, знову вийшла заміж, знову стала мамою і знову розлучилася. Напевно, мужики не могли з нею ужитися. Знаючи її не простий характер, я цьому не дивувався.

Нотаріальний лист упав мені, як сніг на голову. Відвідавши контору та поспілкувавшись з нотаріусом, я дізнався, що дід, батько мого батька, вирішив залишити мені після відходу у інший світ свій дім у передмісті. Не знаю, чим я йому так сподобався, адже прямим спадкоємцем був мій батько, якого я зовсім не пам’ятав, і при зустрічі ніколи б не впізнав.

Швидше за все, він розповів матері про мою спадщину. Побачивши на телефоні номер матері, я здивувався – це був перший її дзвінок до мене.

Щоправда, здивування швидко минуло, коли я почув про те, що Катерині (моїй сестрі) треба допомогти з житлом. Мати хотіла, щоб я продав будинок і віддав гроші сестрі на купівлю квартири. Це не входило до моїх планів, про що я й повідомив матері. Досить довго вона намагалася мене вмовити, телефонувала і сестра, скаржилася на своє нещасне життя, а коли я запитав, чи знає вона, як я жив усі ці роки, сестра раптом замовкла і злобно прошипіла: Ти мене ніколи не любив! Задавши їй зустрічні питання про її сестринську любов до мене, почув в слухавці короткі гудки.

Через пів року я вступив у права спадку, потім вдало продав будинок, і до дня нашого одруження з Марічкою у нас уже була власна двокімнатна квартира, в якій ми живемо й зараз.

А з матір’ю та сестрою я не спілкуюся. Вони не змогли мені пробачити те, що я маю квартиру, не звертаючи уваги на їхні прохання та вимоги віддати свою спадщину їм.

Фото ілюстративне