Мама зателефонувала другого вересня, і з таким, ніби схвильованим голосом, стала питати за свого єдиного онука. – Мам, ну а як у нас можуть бути справи? Звісно що не дуже, – одразу ляпнула я. Але рідній бабусі слухати таке було байдуже. Вона ж прекрасно знає, що я одна виховую Антона, добре хоч колишній чоловік аліменти платить, а то моєї б зарплати ні нащо не хватило.
***
– …Загалом, Руслано, дитячий сад я оцінила в повній мірі тільки в цьому році, коли син у школу пішов! – розповідала подрузі жінка років тридцяти п’яти. – Яка все ж краса була! Дитину погодують, придивляться, вигуляють. Займалися там з ними, розважали, грали! А зараз – … Півтора місяці від початку навчання минуло, а мені здається – вже рік. Я вимотана повністю!
– А що таке? Невже з навчанням проблеми? Антон у тебе начебто розумний хлопчик!
– З навчанням поки проблем немає – з нянями не щастить. Стара наша няня, яка на підхваті була, звільнилася, і я все ніяк гідну заміну не знайду. Одна відпрацювала в вересні два тижні і втекла. Терміново знайшли іншу, але вона якась дивна… Уявляєш, всього що від неї вимагалося, привести сина додому, нагодувати готовим обідом, посадити за читання-малювання і зателефонувати мені, що все в порядку. Ну, два рази на тиждень звозити в басейн ще. Ось скажи, що важкого? Але постійно вона то щось наплутає, то забуде…
– Хм. А що вона плутає?
– Минулого тижня, наприклад, дзвонить – Антона в школі немає, речей в роздягальні теж, це ви його забрали? А я на роботі сиджу, як би я його забрала? Дзвоню дитині – у нього телефон відключений, вчительці – недоступна… Загалом, я в істериці, дівчата мені кажуть – так біжи вже додому, розбирайся, прикриємо тебе перед шефом…
– І що виявилося?
– На екскурсію вони їздили! Вчителька мені каже – я вашій няні два рази говорила, в середу після уроків – екскурсія, вона головою кивнула, що зрозуміла. А няня стверджує, що ніхто нічого не говорив. Хоч на очну ставку її веди! Загалом, все добре закінчилося, але я вже себе так накрутила, що руки трусилися, спати не могла…
– Няня дивна у вас якась. Могла б дізнатися в школі, де такий-то клас. Охоронець напевно знав, куди вони поїхали. Навіщо відразу дзвонити було, лякати тебе…
– Няня дивна, це так, недолуга якась. Начебто не стара ще тітка, в сусідньому під’їзді живе. Я рада була, коли вона погодилася, а зараз думаю – треба з нею розлучатися. Знову шукати… А як її знайти, нормальну?
– Так з нянями завжди так, то одне, то інше, я теж свого часу натомилася, поки дочка не підросла… Слухай, а мама не може допомогти? Ти не просила?
– Ой, Руслано. Я все літо її не тільки просила – благала! Але вона ні в яку. У мене, каже, робота з вересня, я не можу! А працює знаєш ким? Гардеробницею, Руслано! Оклад у неї, я запитала – близько п’яти тисяч. Я їй говорила – мамо, я тобі п’ятнадцять платити буду щомісяця! За нескладні обов’язки. Але ні, мама вперлася, як баран! Ні, каже, звільнятися з роботи я не збираюся!
– Хм. Ну дивно, звичайно. П’ятнадцять – хороші гроші. Антоша – першокласник вже, не немовля. З ложки годувати не треба, за руку водити теж… До того ж рідний внук, як-ніяк!
– Ось ось! Образилася я на неї, Руслано. Ніколи вона мені нічим не допомагала особливо, ні з квартирою, ні з роботою. Ну, хіба що після розлучення пів року з нею жила, там безвихідна ситуація була. Але пішла при першій можливості. Як тільки аліменти отримувати стала, відразу квартиру зняла…
– Та вже… Ну що, такі нині бабусі!
– Ага. А тут дзвонить мені в вересні, днів через десять після першого! Переживаю, каже, за Антона, як він в школу пішов. А я їй про няню не кажу, взагалі. Нічого, я вважаю. Правильно, кажу, переживаєш, мамо, дитина одна, з ключем на шиї, ходить по вулицях, рух шалений, голодний цілий день… згустивши фарби трохи, думала, у неї совість прокинеться!
– Але, судячи з усього, совість так і не прокинулася?
– Ні-і! Ну і що, каже, що один, уявляєш! Яке диво! Досить, каже, вже над ним кудкудакати, він уже дорослий. Ти теж в першому класі одна ходила. Так зараз ще і телефони у всіх. У будь-який момент можна зателефонувати дитині. У нас такого не було, а зараз – краса…
– Та вже, залізна леді ваша бабуся…
– Я вирішила слухавку не брати тепер. Дзвонить – я скидаю і не передзвонюю. Їй взагалі на внука наплювати, Руслано, він дорослий мужик, в сім-то років. Я дивлюся, бабусі зі школи п’ятикласників ведуть, ранці тягнуть, а тут! У нас в першому класі жодна дитина ще сама не ходить, та й у другому, по-моєму, теж. І не випускають їх одних. А бабусі наплювати. Такі нині бабусі, так…
Як вважаєте, має донька моральне право в такій ситуації ображатися на матір?
Що думаєте?
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
