fbpx
життєві історії
Мамі було 69, коли я її побачила вперше. Вона останнього сина народила в 47 років. Пізніше дитя. Я за останнього і вийшла. Сільські жінки відцвітають рано. І якось враз. Вчора ще була яблучко наливне, яскравою, густобровою – і ось сива і життям гнута. І все… таємниця. Мама ні в яку не хотіла розповідати про себе

Мамі було 69, коли я її побачила вперше. Вона останнього сина народила в 47 років.

Пізніше дитя. Я за останнього і вийшла.

Сільські жінки відцвітають рано.

І якось враз. Вчора ще була яблучко наливне, яскравою, густобровою – і ось сива і життям гнута.

Дивного в цьому нічого немає. Чим життя важче, тим більше слідів на обличчі.

Пам’ятаю, знайшла фотографію молодої свекрухи і обімліла – рідкісна красуня. А ось я її вже побачила вперше згорбленою майже бабусею в вічно вицвілій хустці. Сухенька до прозорості, смаглява до чорноти. Яка вже там краса. Але коли при мені вимовляють «українська жінка» – я бачу свою свекруху.

Мамі було 68, коли я її побачила вперше. Вона останнього сина народила в сорок сім. Пізніше дитя. Я за останнього і вийшла…

І була в ній якась таємниця. Таємниця вже в тому, що спекотну, смагляву красу успадкував тільки один син з семи дітей. А в інших дітях і онуках киплять гени не знайомого мені свекра. Синьоокі, блідолиці і волосся відливає мідяно-рудим. Працьовиті, сильні, жорсткі вони не відрізнялися тягою до навчання або знань. Їх світ був і є окреслений кругом села, ніби за його межами нічого більш немає. Ні-ні, вони звичайно читали і телевізор дивилися, але якось вже дуже вибірково. Тільки те, що може стати в нагоді. Вони і пишалися тим, що завжди працювали руками. Що цим рукам була підвладна важка техніка і лопата, що ці руки могли видоїти сотню корів. Робоча сім’я з тим чудовим почуттям гордості за свою «робочість», яку практично і не зустрінеш нині.

Але ось мама дивувала якпаз тим, що в рідкісні хвилини відпочинку у неї в руках завжди була книга. Найчастіше ці хвилини випадлі на перекус. І книга стояла, притулена до заварники або банки з молоком.

Мама їла і читала. Така ось зовсім інтелігентна шкідлива звичка – їсти за читанням. Книги мама приносила з бібліотеки в сітці, знаєте в такій – сіточці-авосьці. І вони дивно виглядали там, якось безглуздо, неправильно чи що… Книги Распутіна, Астаф’єва, Бєлова, Шолохова, Шукшина, Васильєва. Одного разу я бачила, як вона витирає сльози кінцем хустки, сидячи над книгою Васильєва «Не стріляйте в білих лебедів». Я теж колись над нею ревіла. Про що тут же і повідомила.

Свекруха відреагувала дивно, вона прибрала книгу і заметушилася. Засоромилася? Чого? Книги? Чому? Адже вона їх любила! Я пам’ятаю, як зраділа вона моєму непрактичному посагу – скриньці з книгами. Як перебирала їх, змітала пил з корінців, як змусила сина зробити полички.

Ще мене завжди дивувала грамотна, чиста її мова з купою приказок і приповідок, співучістю говору, але без жаргонізмів і міцних словечок, і без грубих порушень норм. Причому, іноді всупереч звично-сільській вимові.

Якщо для всіх були «шофера і директора», то мама вимовляла чітко «шофери, директори». Дивували і її рухи – без метушні, неквапливі, повні якогось незбагненної внутрішньої гідності…

І ще те, як вона відгукувалася про чоловіка – з повагою, але ніби з відчуженням, чи що…

Ось він був відверто некрасивий. Кремезний, невисокий, з крупними рисами обличчя, але такими, нібито їх навмисне зібрали на маленькому личку. Непропорційний ніс, великі губи, очі під низькими бровами. Я бачила його лише на фото. І чомусь це обличчя швидше відштовхувало. Мама кликала його на ім’я по батькові. Завжди. Якось обмовилась, що він був її старший на 16 років. І все… таємниця. Яку я так до кінця і не відкрила. Мама ні в яку не хотіла розповідати про себе.

Трошки прочинилися завіса, коли на прощання з мамою приїхав її молодший брат. Він жив в місті, працював гірничим інженером. І це від дядька Ігоря я дізналася, що їхній батько був військовим або служив в НКВД, але був репресований. На користь НКВД говорить і те, що мама часто згадувала про якийсь гріх, що на ній лежить. Саме тому у її синів не було хлопчиків. І останню свою хворобу вона сприймала як спокутування гріхів, переконуючи мене, що коли її не стане, у нас будуть діти. І обов’язково хлопчики.

Так і вийшло. Але я відволіклася в своїх припущеннях.

Про те, що відомо.

Дядько Ігор розповідав, що їх з сестрою відправили в дитячий будинок. Ігор був занадто малий, він не пам’ятав, куди поділася мама? Але пам’ятає, що до дитячого будинку, жили вони у великій (!) квартирі, і те, що в дитячому будинку сестра опікала брата, як могла. Приносила за пазухою вкрадені з кухні шматочки хліба і картоплю. А потім, після дитбудинку, його викрала. Просто відвезла і все. Вони дуже довго їхали кудись на поїзді. І опинилися на лісоповалі. У ліспромгоспі. І сестра йшла на роботу дуже рано і часто не ночувала вдома. І заміж Ольга вийшла, судячи з усього, зовсім молодою.

Ігор ріс в сім’ї Ольги та Миколи, поки не закінчив сім класів. Ось і вся історія. Не залишилося ні фотографій батьків, нічого… По батькові у свекрухи було – не її. Поміняли. Чому? Хто тепер скаже. Мамині ж подруги на прощанні з нею згадували, що мама знала безліч віршів. Була голоситста і частенько чоловік просив її заспівати. Мама співала лише українські пісні. Судячи з яскравої краси, в роду у неї були чорняві, темноокі предки.

І чомусь бачиться мені вся ця ситуація дуже простою і страшною по суті, мама виходила заміж лише тому, що треба було піднімати на ноги молодшого брата. Зміна по батькові – напевно з тих же мотивів, щоб не знайшли. Так і опинилася дівчинка, швидше за все, з інтелігентної родини, в селі. І з усім завзяттям прийняла вона і село, і нелюбого чоловіка. Прийняла так, що буквально розчинила своє «я» в чоловікові. Розчинилася ще і з почуття самозбереження.

Сховалася навіть від самої себе. Її доля – це зліпок з історії країни. З її силою духу, жертовною любов’ю. Ніби сама історія штовхає наших жінок на нескінченність хресного шляху заради брата, синів, чоловіка…

Цікаво, а жила колись свекруха для себе?

Хіба в далекому дитинстві… Втім, наших бабусь ніхто тоді не вчив «Любіть себе. Живіть для себе». Ось вони і не вміли. На превелике щастя для дітей, онуків. У них в клітинах була жертовність. Велика сила і велика слабкість нашої  жінки і була в цьому вмінні жертвувати.

Будь-який психолог скаже, що це в корені невірно. У корені! Може бути… Але цікаво, що стало б з країною, якби раптом наші бабусі і мами в лиху годину рішуче взялися жити для себе? Якби не відривали останній шматок, щоб нагодувати дітей? Якби не гарували на абсолютно не жіночих роботах. Якби берегли руки, фігуру, шкіру від вітрів, морозів, праці? Хто знає, а прийшов би тоді час дочок і внучок? Час, коли можна жити для себе?

Я ж дуже вдячна мамі за те, що зробила вона свого часу для нас з чоловіком. В ту мить, коли раптом проти мене піднялися численні брати і сестри – міську взяв, білоручка, ще й освічена… Мама встала стіною, прикривши наш шлюб крихким, худим до знемоги тілом:

– Він її любить і відчепіться від них!

Від нас і справді відчепилися. Якби не було цього її захисту, хто знає, а вийшло б стати в мене своєю для тепер уже близьких родичів?

Вона ніколи не сварила мене за сина. І його при мені. Більше того, його бурчання про пригорілу картоплі або невдалі пироги, мама завжди осаджувала:

– Що ж ти за себе дівчину взяв? Одружився б на сорокарічній, твкі вже все вміють.

І ввижається мені, що сама, проживши з нелюбом, вона з усіх сил берегла нашу любов. Любов свого пізнього і найулюбленішого сина, берегла навіть від нього самого. Та що там, берегла і від мене…

І ось уже двадцять років, як немає її на світі, а дня не проходить, щоб не згадалася вона мені. Ніби все ще поруч. Все ще береже нашу любов…

Старенька, суха жінка, яка втратила всю красу на лісоповалі і в селі, і все одно – незмірно красива…

Українська жінка…

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, premiya.vidatiknigu.com.ua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page