Мамі пів року тому виповнилося сімдесят п’ять. Не скажу, що вона сама не зможе за собою доглядати, але це старість, як-не-як. Добре все обдумавши, я перевезла її з села до себе в місто. У нас з чоловіком трикімнатна квартира. Дочка вже заміжня і живе окремо. Але пробула вона у нас не більше двох місяців, як я спакувала всі її пожитки, і відвезла назад. Навіть не зважаючи на це, що в переді зима. Всі родичі мене засуджують.
Найперше, що хочу сказати – моїй мамі 75 років.
І ось два місяці тому я забрала її жити до себе в квартиру. Але разом ми змогли прожити лише місяць. І ось місяць тому я була змушена повернути свою маму до її рідного села.
Усі, кому я розповідаю про те, що сталося у мене з мамою, мене не розуміють.
– Як же ти могла відвезти свою маму назад у село? Адже вона ж літня людина! А ти уяви, що буде з тобою, якщо тебе твої діти візьмуть до себе жити, а потім повернуть назад? Не можна ж так чинити з мамою!
– Це ж найрідніша тобі людина! Забери її назад! – кажуть мені багато моїх знайомих і друзів.
Але я ніколи цього не зроблю. Все почалося з того, що я забрала маму до себе. Вона одразу категорично відмовлялася виходити зі своєї кімнати. Вона з таким трудом звикала жити в квартирі. Я приносила їй їжу в кімнату, водила її до вбиральні та у ванну кімнату.
При цьому мама чудово може обслуговувати себе сама. Їй не потрібна допомога. Мама і одягається, і вмивається, і купається сама.
Вона — невисокого зросту, дуже худенька і спритна. Через тиждень мама вийшла зі своєї кімнати і стала наводити свій лад у моїй квартирі.
А деякі мої речі вона так прибрала, що я й досі їх не можу знайти. Вона переставила все на кухні, бо їй було зручно.
А потім почалося найдивніше. Мама почала щодня лити сльози. Вона говорила, що я забрала з її улюбленого будинку.
– А я не хочу жити у цій квартирі! Я тут не господиня! Я хочу жити там, де мені було добре! Де всі мої речі і таке рідне! -Постійно твердила мені моя мама.
Мама нічого не хотіла їсти і навіть не розмовляла зі мною. Вона звинувачувала мене у всьому. Я зрозуміла, що так далі не може продовжуватися.
Я була просто змушена відвести маму назад до її села. Інакше б я або мама цього не витримали. Я постійно нервувала, а мені треба було ще ходити на роботу.
Зрештою, ми з мамою серйозно поговорили і вирішили, що мамі краще буде жити в селі. От я й відвезла її туди.
Так, я знаю, що вчинила правильно. Мама мені телефонує щодня. Вона дуже задоволена та життєрадісна. Говорить, що вдома їй дуже добре.
І тепер я точно знаю, що літніх батьків краще не чіпати. Нехай вони живуть там, де їм затишно та добре.
А що ви скажете з цього приводу? Чи даремно мене засуджує рідня?
Фото ілюстративне
