fbpx
життєві історії
Мамі сьогодні – 76. А я дивлюсь на матусю і думаю: вона така сама. Це я виросла, а мама – така ж сама як і тоді, коли мені було і два, і три, і чотири…

Мамі сьогодні – 76. А я дивлюсь на матусю і думаю: вона така сама. Це я виросла, а мама – така ж сама як і тоді, коли мені було і два, і три, і чотири…

Та сама, під чий тихий голос, який дарував мені сповнені пригодами казкові історії, я засинала.

Та сама, що якою б не була стомленою, читала мені, латала шкарпетки, обшивала вночі – бо іншого часу не мала – простеньке новорічне платтячко «Сніжинки» блискучим «дощиком».

Та ж, що вплітала мені в тоненькі косички шовкові стрічечки і вчила зі мною здавалося безкінечні – але які так швидко скінчилися! – шкільні домашні завдання.

Та, що відкрила таємницю: їсти без книги – зовсім не смачно.

Що смажила мені ранками перед школою на сніданок найапетитнішу яєчню і варила у спекотні червні найароматніше абрикосове варення…

Все в ній знайоме так, як не буде більше ніколи знайоме ні в одній людині на землі.

Руки. Обличчя. Постава. Запах. Голос. Інтонації. Рухи. Жести.

Своїх дітей, що вилетять з-під мого крила там, у майбутньому, я вже не буду знати так, як знаю маму.

…І розумію: я теж для мами – така сама. Це я знаю, що виросла, що вже доросла.

Знаю, що багато з чим можу впоратися, знаю, як і коли можна вчинити.

А мама – ні, вона не знає про це.

І як боліли їй колись мої збиті об асфальт колінця, так само болять їй зараз мої пальці, що необережно схопили гарячу сковорідку.

І мої тривоги, переживання, страхи, сльози – як і раніше її, хоч вони вже давно не дитячі.

І якщо я зморена, якщо роздратована, якщо щось ховаю за дверцятами душі – мама відчуває.

І на весь мій дорослий біль їй хочеться подмухати, щоб він затих, щезнув від сили цілющого зілля, найкращого у світі.

І навіть я іноді не здогадуюся, що мої «дорослі» ранки і подряпини мама лікує тими самими, що і тоді, коли я була маленькою, чудодійними ліками – своєю материнською любов’ю.

…Мама така ж. Назавжди. Мама – поруч. Вона – є. Поки що – є… Ще є. А я так часто про це забуваю…

Автор – Альона Мірошниченко.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук заборонено.

Фото – multiurok

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!