Мамі в село навіть хліб не привозили, тому я й вирішила забрати її до себе в місто, хоча всі й розуміли, що від війни не сховаєшся. Та як тільки потепліло, я зібрала всі мамині речі, посадила її в автівку, і повезла назад. Та про цей вчинок дізналися наші родичі і друзі, і стали лити бруд в мою сторону. – Рідна дочка б так не зробила!

Мамі в село навіть хліб не привозили, тому я й вирішила забрати її до себе в місто, хоча всі й розуміли, що від війни не сховаєшся. Та як тільки потепліло, я зібрала всі мамині речі, посадила її в автівку, і повезла назад. Та про цей вчинок дізналися наші родичі і друзі, і стали лити бруд в мою сторону. – Рідна дочка б так не зробила, – але ж мама сама винна

Моя мама жила в селі, але коли почалась війна, ми з чоловіком добре все обдумали, вирішили забрати її до себе. Село, де мама мешкає, маленьке. Спершу була така ситуація, що навіть хліб не підвозили, продуктів харчування не вистачало.

По сусідству сім’я з одного боку виїхала на захід України, а з іншого така ж старенька бабуся, як і наша. Словом, навіть попросити допомоги не було у кого, в разі чогось.

Я хвилювалась за її стан, тому так і вирішили зробити.

Але рівно через три місяці, коли вже трішки потепліло, ми відвезли її назад. І ось всі родичі і знайомі обрушили на нас з чоловіком, а особливо на мене, шквал критики.

– Як то так? Як ти могла так вчинити? Це ж твоя рідна мати? Хіба так можна? Це ж жива людина, а не річ. Її не можна так просто забрати, а потім, якщо щось не сподобалося — повернути назад у село.

– А якщо твої діти з тобою так вчинять, як ти з рідною матір’ю. Як ти будеш тоді почуватись? Війна ще не закінчилася. Мало що може трапитися. Закон бумерангу діє, тож побійся Бога. Адже тобі все повернеться! Думай щось, поки не пізно, і забирай матір до себе назад додому.

І це лише часинка від того, що мені довелося чути від знайомих та родичів останнім часом. Так ось, я себе ніколи не буду так поводитись з дітьми та онуками. А якщо я буду поганою бабусею, то зрозумію те, що вони від мене відвернутися.

Але я реально в тій ситуації не могла вчинити інакше. Так, в час війни я відвезла матір назад до неї додому, в село.

Як тільки я привезла маму в свою квартиру, вона не хотіла виходити нікуди за межі своєї кімнати. Вона мені нагадувала котика, який тільки починає звикати до нових господарів і приміщення.

Мені доводилося заносити їжу до неї в кімнату, заставляла її приймати ванну хоча б через день. Але вона ще не в такому поганому стані, і в силі сама за собою стежити. Мамі лише 68 років.

Через деякий час мама трохи розрухалася і почала встановлювати свої правила та наводити свої порядки у моїй квартирі. Вона розклала речі так, що я досі не можу знайти частину з них. Навела “порядки” з посудом на кухні, тому що “їй так зручніше”. А потім вона і почала щодня лити сльози, скаржитися, що я перевезла її з її улюбленого села. Мовляв, їй важко бути в моїй квартирі, де вона не є головною господинею на кухні.

– Що б там не сталося, я хочу прожити своє життя, і якщо так дано Богу, відійти у вічність, у своїй хаті. А якщо це станеться тут? Як ви мене знесете з цього восьмого поверху?, – бідкалася мама, кожного дня мене про це запитуючи.

– Відвезіть мене в село. Я куплю собі борошна, і сама хліб пектиму. Скільки там мені його потрібно одній.

Так і стала вона постійно нити і сльози лити, відмовлятися від їжі, звинувачувала у всьому цьому мене. І я так більше не могла жити далі.

Одного дня я зрозуміла, що так далі продовжуватися не може. Я розуміла, що треба відвезти її назад в село в її хатинку. Інакше мати просто зійде з розуму.

Не скажу, що і мені було легко та комфортно перебувати з нею у своїй квартирі. Я також поводилась, наче не в себе дома. Але крім всього цього я ще повинна ходити на роботу, виховувати дітей, приділяти час чоловіку.

Словом, мене на всіх не хватило…

І ось коли настала весна я посадила маму в автівку і повезла її додому, хоча кругом і “бахкало” час від часу, і я дуже переживала за її здоров’я та життя.

Але після цього вчинку я піддалася сильній критиці з боку родичів та знайомих. Усі кажуть, що це не людський вчинок до найріднішої людини в світі. Кажуть, так не можна робити, це ж не річ, а рідна мати.

Та насправді я щаслива за свою матір, вона мені телефонує, коли є світло і зв’язок, більше не плаче, усміхається. Вона почувається господинею у своєму будинку і її все влаштовує, навіть це вимкнення світла. Всі ми до нього пристосувалися.

Але скажіть мені, як я маю пояснити родичам, що мама навіть в час війни не готова покинути свою домівку і переїхати жити до дочки?

Хіба ж я так погано вчинила?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua