Стара Ірина, йшла по стежці опустивши голову. Складалося враження, що їй хотілося згорнутися в клубок, щоб залишитися непоміченою. Жінка наче боялася людей, озираючись на всі боки немов зацькований звір…
– Доброго дня! – тихо промовила Любаша. Молода жінка стояла біля воріт і спостерігала за старенькою сусідкою.
Ірина обгледіла її злісним поглядом і попрямувала ще швидше. «Чому вона така дивна? Все життя живе одна, ні з ким в селі не спілкується. Та й люди ставляться до неї. Остерігаються її, чи що?» – міркувала жінка.
З будинку долинув плач немовляти, який вивів Любашу зі ступору.
– Люба! Чого стоїш там як укопана? Гріша прокинувся, не чуєш?! – крикнула мати.
– Біжу, мамо, біжу…
Жінка погодувала дитину і поклала в колиску.
– Мамо, а чому наша сусідка така? – вирішила поцікавитися у матері. – Дивна або відкинута людьми? У неї ніколи не було дітей? Чому вона одна?
– Люба! Займися дітьми! Це краще, ніж забивати голову всякою нісенітницею! – розлютилася жінка.
– Шкода мені її… Вона ж самотня і дуже нещасна. Уяви, людині навіть заговорити ні з ким!
– Ти б себе краще пошкодувала! Залишилася одна з трьома дітьми, в напіврозваленій хатині. Де він твій красень? Я попереджала тебе, не виходь заміж за Толіка! Адже всі знають, що у нього вітер в голові!
– Мамо, я любила його дуже…
– Любила вона! А він втік спокійно, кинув тебе з дітьми. Як ти далі жити будеш? Чим годувати збираєшся? Адже я не вічна! Не зможу завжди бути поруч… – заплакала Ніна.
– Мамуля, не переймайся! Проживемо як небудь! Головне, щоб здоров’я у нас було, – намагалася Люба заспокоїти матір.
– Не можна дочка бути такою наївною і доброю! Тобі діток завтра не буде чим годувати, а ти за старою Іриною хвилюєшся!
Любаша з дитинства була такою. Вона вміла радіти життю, без всяких на те причин. Дівчина була дуже наївною, вона беззастережно довіряла всім підряд. Цим і скористатися місцевий ловелас Анатолій.
Заморочивши дівчині голову, він одружився на ній. А через чотири роки, втік із села, залишивши дружину і трьох синів напризволяще. Люба жила зі старенькою матір’ю. Жили дуже бідно…
Настала зима. Це було найважче час для них. Дах в будинку зовсім продірявилася. Скрізь були щілини. Потрібно було цілодобово топити грубку, щоб зберегти тепло в будинку. Ще як на зло, Ніна стала хворіти.
Якось Любаша бігла в магазин за цукром і згадала, що давно не бачила сусідку. «Чи не сталося чого?» – злякалася дівчина, і вирішила зайти до неї.
Старенька відкрила двері і здивувалася, побачивши неочікувану гостю на порозі.
– Ти? Чого потрібно? – буркнула грубим голосом.
– Ви не гнівайтесь на мене. Я просто не бачила вас давно, ось і захвилювалася. До речі, я в магазин йду, може щось купити потрібно? – посміхнулася Любаша.
Її сонячна усмішка випромінювала умиротворення і доброту. Серце старої пом’якшало.
– Купи мені муки і олії соняшникової. Я по такому снігу не прийду до магазину… – вимовила старенька.
– Буде зроблено! – зраділа чомусь дівчина. – Я миттю!
Через місяць, у Люби почалися важкі часи в житті. Не стало її матері. Молода жінка залишилася зовсім одна з дітьми. Від сильних снігопадів, дах мало не провалювалася. У будинку було дуже холодно і сиро. Продукти закінчилися, а грошей не залишилося. Адже вся сім’я жила на пенсію старенької матері…
– Мамо, у мене ручки замерзли, – поскаржився чотирирічний синочок.
– Синку, зараз я тобі ще одну кофтинку одягну. Лягай у ліжко, я укутати тебе в ковдру, – важко зітхнувши промовила жінка.
– Ми їсти не будемо більше сьогодні? – тихо запитав хлопчик.
– Андрюша, ти голодний? У нас два шматочки хліба є, зараз принесу… Завтра може картоплі трохи попрошу у тітки Раїси…
Люба дала синові хліба і налила в кухоль гарячої води. Від відчаю, жінка розплакалася. Вона розуміла, що не може зимувати з дітьми в цьому будинку. Потрібно було терміново йти на роботу, але діток не було з ким залишити. Повна безвихідь…
Від несподіваного стукоту в двері, Люба здригнулася. На порозі стояла Ірина…
– Ви? Проходьте будь ласка! – здивувалася жінка.
– Добрий день! Щось не заходила ти давно до мене. У Вас усе нормально? – запитала стара.
Люба подивилася на неї і розплакалася.
– Погано, у нас все дуже погано! Дах протікає, дме з усіх боків. Та й малюків нічим годувати…
Старенька глянула на обстановку в будинку і насупилася.
– Збирай дітей! У мене поживете до весни! – суворо сказала стара.
Люба зраділа, не чекаючи такого вчинку від сусідки. Вже через годину, діти спали на теплій печі, а Люба з Іриною чаювали.
– Дякую вам! Ви просто наша рятівниця, навіть не знаю, як мені віддячити вам… – схвильовано промовила Любаша.
– Кинь… Ми ж не чужі люди. Родичі як ніяк…
– У сенсі родичі? Які? – здивувалася жінка.
– Я тіткою припадаю тобі! Знаєш, ти коли прийшла до мене, дізнатися чи все зі мною нормально, я відразу зрозуміла, що ти не така як твоя мати та інші… Ти Любаша, зовсім інша. Настав час розповісти тобі всю правду. Цю таємницю я зберігала багато десятків років, але зараз, коли вже немає твоєї матері, прийшов час присвятити тебе в наші сімейні стосунки.
Іра замовкла, згадуючи про минуле. На очах старенької заблищали сльози. Любаша дивилася на неї не розуміючи, чи говорить бабця правду або може з розуму вижила… Тоді вона ще не знала, що буквально через місяць, життя її круто зміниться…
– Наша сім’я колись належала до багатого роду поміщиків. Це село і довколишні землі були нашими. Наш праотець, був одним з багатьох людиною в окрузі. У нього в підпорядкуванні було кілька сотень селян, – почала свою розповідь Ірина.
Любаша заворожено слухала відкривши рот від подиву. За розповідями Ірини, в їхньому роду було два рідних брата. Один з яких, Омелян, був розумним і тямущим, а другий Микола, вів розгульне життя, спускаючи гроші батька, направо і наліво.
Якось знатного поміщика набридли витівки несприятливого сина, він вигнав його з дому, залишивши ні з чим. Все своє майно, старий залишив старшому синові. Між рідними братами почалася ворожнеча.
Микола подався до більшовиків і в першу чергу нацькував їх на маєтки свого брата. Природно, Омеляна розкуркулили і відправили на заслання. Його дружині, Єфросинії, вдалося втекти з дітьми і сховатися серед селян.
Після того, як усе вляглося. Єфросинія повернулася в рідне село, в надії, що Омелян повернеться до своєї сім’ї. Але всі надії молодої жінки були марні. Більше вона свого чоловіка не бачила.
Його рідний брат, був дуже гордий собою і радів, що розквитався з Омеляном і його сімейкою. Микола побудував будинок по сусідству з нещасною жінкою і все життя насміхався над нею.
– Так ось ця сама Єфросинія – моя прабаба! – закінчила свою розповідь Ірина.
– А Микола, мій прапрадід? Я правильно зрозуміла? – сумно промовила Любаша.
– Так. Все вірно! Єфросинія свого часу прокляла Миколу і весь його рід, а також жителів села, які як щурі розграбували їх добро.
– Через це з вами ніхто не спілкується в села?
– Так. Хоча в чому ми винні? У тому, що були багаті? Але ж моя сім’я нікому не завдавала зла і шкоди… За що з ними так вчинили, не зрозумію! Ти, Любаша дуже схожа на Єфросинію. Я відразу зрозуміла, що ти добра і справедлива людина, – заплакала старенька.
– Не плачте! Чого вже тепер… Головне, що ви мені відкрилися. Я тепер не залишу вас, адже у мене більше немає рідних. Будемо з вами триматися один одного… – посміхнулася Люба.
– Це ще не все. Думала, що віднесу цю таємницю з собою. Але бачу, що тобі дуже туго з діточками доводитися. Я адже багата, Любаша! Дуже багата! – прошепотіла старенька.
– Тітонька, ви напевно щось плутаєте… – м’яко сказала жінка.
– Ні. Не плутаю… У той час, Єфросинії вдалося врятувати фамільні коштовності і кілька злитків золота. Це все добро закопано у мене в саду. Думаю, пора діставати його… Мені ні до чого гроші, а ось тобі в самий раз!
В ту ніч, Любаша так і не змогла заснути. Вона була приголомшена розповіддю тітки. Не думала вона, що її сім’я зберігає такі таємниці. Тепер вона, розуміла, чому мати нічого не розповідала їй про Ірину, а тільки злилася, коли дочка заводила розмови про стару.
На наступний день, Ірина довго копирсалася в саду.
– Фух, ледве знайшла! Добре, що відлига почалася, інакше не відкопала б…
Стара поклала на стіл невеликий ящик, замотаний в якісь ганчірки і клейонку.
– Це і є ваші скарби? – запитала Люба.
– Так. Тільки тепер вони твої. Замкни двері, як би не зайшов ніхто! – прошепотіла Ірина, розмотуючи ящик.
Такої краси, Любаша ніколи не бачила. Жінка оніміла від захоплення, розглядаючи сімейні багатства. У скрині були прикраси і кілька злитків золота.
– Яка краса! Я думала, що таке тільки в казках буває! – промовила Люба.
– Передаю тобі все це добро, зі спокійною душею! – сказала Ірина. – Золото можна продати, виручених грошей вистачить на новий будинок і безбідне життя, а коштовності залиш собі… Це все таки пам’ять про наших предків! – заплакала старенька.
– Добре. Я все зроблю, як ви скажете!
– Можеш завтра ж поїхати в місто. Я дам адресу одного старого ювеліра, людина перевірена. Одного разу, мені довелося звертатися до нього. Він купить у тебе злитки. А потім можеш і будинок доглянути купити. Не жити ж вам з дітками в руїні. Мій теж на чесному слові тримається та й малий він для твоєї сімейки.
Любаша все зробила, як вчила старенька. Звичайно, жінка боялася мати справу з такими грошима, але іншого виходу не було, помічників у неї немає.
Продавши золоті злитки, Люба пригледіла хороший будинок в сусідньому селі. Воно було набагато більше їх села, з розвиненою інфраструктурою. Тут все було під боком: школа, ясла, медпункт, магазин і пошта.
Жінка перебувала в доброму гуморі. Вона збирала речі, наспівуючи під ніс веселу пісеньку. Ірина сиділа біля печі. Старенька була мовчазна і сумна
– Тітонька, чому ви сидите без справи? Збирайте речі, скоро машина приїде за нами, – весело щебетала Люба.
– Допомогти вам? – розгублено запитала старенька.
– Ні. Я вже все зібрала. Свої речі ви будете збирати? Або поїдете в одному платті? – розсміялася Любаша.
– Ти береш мене з собою? – здивувалася стара.
– А як же? Ви думали, що ми залишимо вас одну? – здивувалася жінка. – Я без вас нікуди не поїду!
– Дякую Любаша, дякуюрідна! Я і не мріяла, що мені на старості пощастить обзавестися сім’єю, – старенька змахнула сльозу і потопали збирати свої пожитки.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
