– Мамо, а де мій новий смартфон? Я вже три тижні чекаю! Ти ж обіцяла, – почувся мені гучний голос сина, ледь я встигла зачинила за собою двері.
Я навіть не встигла роззутися. Поволі скинула пальто і на мить притримала дихання, намагаючись знайти всередині хоч краплину спокою. Але спокій був так само далекий, як і думка про те, щоб хтось із моїх дітей запитав, як у мене справи.
– Нічого я тобі не обіцяла, Оресте, – тихо відповіла я, розуміючи, що в голосі вже бринить втома. – Я казала, що постараюся назбирати грошей, але поки…
– Мамо, я не можу бути єдиним у класі зі старою моделлю! – він позирнув на мене поглядом, у якому читалася незгода з моїми словами. – Усі друзі вже мають кращі телефони. Що мені, мовчки соромитися, поки вони хизуються своїми новими іграшками?
Часто думаю, що мої діти бачать у мені такий собі банкомат, де можна просто натиснути кнопку й отримати бажане. Мене засмучує це відчуття. Та головне, що болить мені найбільше, – я ж люблю їх понад усе й колись щиро вірила, що забезпечити їх матеріально – це ключ до їхнього щастя. Я помилилася чи, може, перегнула палицю.
Звуть мене Алла. Мій колишній чоловік – Матвій, а від нього в мене залишилися найпрекрасніші у світі діти: Орест і менша донька Зоряна. Обоє вже давно в тому віці, коли особливо хочеться виділятися перед ровесниками, і я стараюся не відставати від їхніх потреб. Проблема лише в одному: я одна, а їх двоє. І моїх сил, фінансів та нервів уже відверто не вистачає, щоб крокувати з ними в одному темпі.
“Діти сприймають мене як платіжний термінал. Їм байдуже, що я мама-одиначка і ледве доживаю до свого першого дня народження” – зізнаюся, ці слова я промовляла подумки не один раз, коли поверталася з чергової нічної зміни.
Після розлучення з Матвієм я почала відчувати, що мушу компенсувати їм відсутність батька, що повинна бути і батьком, і матір’ю водночас, довести, що ми, мовляв, і без нього впораємося. От тільки забула, що в цій круговерті найперше треба було подумати про себе.
Одного разу я прочитала про жінку, яка сказала: “Якщо ти не наповнюєш власну чашу, то нічого не зможеш налити й дітям”. Це прозвучало так логічно, але на практиці я продовжувала робити все навпаки. Я працювала в дві зміни, брала підробітки, економила на собі й тішилася, коли бачила усмішки на обличчях Ореста і Зоряни. Мене гріла думка: “Вони щасливі – значить, мої зусилля не марні”.
Та що довше це тривало, то більше я розуміла: такий ентузіазм затягує в глибоку пастку. Замість вдячності діти почали сприймати подарунки й увагу як щось обов’язкове. Сказати “ні” чи “зачекай” стало просто неможливо. Якщо й пробувала, то наражалася на образи чи докірливі погляди, ніби це я винна, що світ не ідеальний.
Згадую, як нещодавно повернулася додому після 12-годинної зміни. Ледве дихала, мріяла про спокій, гарячу ванну й тишу. Але в передпокої мене зустріла Зоряна, якій край було потрібно “нове плаття, бо в суботу подруга святкує день народження, а старе – то вже не комільфо”. Мені хотілося сказати, що я сама мрію хоч про якісь нові речі, бо в шафі лише один більш-менш пристойний костюм для роботи. Але замість цього я мовчки кивнула:
– Гаразд, Зорянко, спробую знайти гроші.
Коли вимовляла ці слова, в голові вже лунало: “А може, зробити ще пару змін у вихідні? Або попросити аванс у директора?”. Бо що ж іще робити, якщо зарплати вистачає заледве на оренду кімнатки, їжу і комунальні платежі? Але тоді я ще вірила, що зможу щось викрутити і знову здивувати дітей черговим виконаним бажанням.
Усе в моєму житті докорінно перекинулося тієї миті, коли директор викликав мене до себе в кабінет, дивлячись якимось приреченим поглядом.
– Алло, мушу повідомити дещо прикре. Через економічні труднощі, – він зітхнув, шукаючи моїх очей, – ми вимушені скоротити частину працівників. Першочергово – тих, у кого неповна ставка…
Я стояла в його кабінеті й думала: “Це якийсь жарт?”. До мене не одразу дійшло, що я буквально втрачаю роботу, бо ж завжди брала підробіток, завжди викладалася по максимуму. Хіба могли мене так просто відпустити? Та, на жаль, могли.
Я вийшла з офісу зі змішаним відчуттям безсилля і страху. Перед очима пливли думки: оренда, їжа, рахунки, далі – дитячі потреби, вимоги, побажання. І що тепер? Звідки мені взяти гроші на все, що їм так треба, аби вони не вважали себе гіршими за інших?
Дорогою додому крутила в уяві мільйон сценаріїв. Можливо, знайти якусь тимчасову підробіток у сусідній кав’ярні? Або попросити Матвія хоч трохи допомогти? Не хотілося принижуватися і дзвонити колишньому, бо він має іншу сім’ю, свої витрати й давно живе окремим життям. Та, мабуть, уперше я серйозно подумала про те, що йому варто теж долучитися до виховання та утримання дітей.
Удома, як завжди, мене ніхто не зустрів із питанням: “Як справи, мамо?”. Зате за п’ять хвилин до мене підійшов Орест із вкрай невдоволеним виразом обличчя.
– Мамо, а чого так довго? Я замовляв, аби ти купила мені той новий зарядний кабель. І не забудь, мені ще треба гроші на екскурсію з класом.
– Сину, – сказала я, намагаючись говорити спокійно, – я втратила роботу, розумієш? Мені тепер треба знайти нову, а це не так легко.
Пауза. Він дивився на мене мовчки, наче очікуючи, що я розкажу якийсь план “Б”. Коли збагнув, що його немає, просто знизав плечима.
– Ну… а на екскурсію все одно потрібні гроші, – відповів він, та й пішов дивитися свій серіал.
Саме в той момент я відчула, як у мене в грудях зароджується гіркота. Ні, не проти дітей. Швидше проти власної наївності. Я створила їхній світ, де вони звикли отримувати все бажане, жертвуючи своїми потребами. І тепер вони щиро дивуються, чому я не можу робити так завжди.
Я не плакала, не кричала. Просто зрозуміла, що далі так бути не може. Вперше в житті я не матиму змоги негайно дати їм те, чого вони хочуть. Адже тепер навіть я не знаю, як викручуватися.
“Після розлучення я відчула, що мені потрібно компенсувати відсутність батька, що я повинна бути і матір’ю, і батьком, що я маю довести їм і собі, що ми можемо впоратися” – думки крутилися, мов старий механізм, котрий заіржавів від надмірної експлуатації. І ось зараз я думаю: може, досить усе доводити?
Я сиділа в кухні, де почало сутеніти. За вікном уже мерехтіли ліхтарі, а я дивилася у їхнє світло й уявляла своє майбутнє. Як я поясню дітям, що тепер мусимо зменшити витрати, відмовитися від розваг і дорогих покупок? Чи почують вони? Чи зрозуміють мене?
До кімнати зайшла Зоряна й тихенько присіла навпроти:
– Мамо… ти серйозно залишилася без роботи? – спитала вона, опустивши очі на стіл.
– Так, – видихнула я, відчуваючи, як хвиля втоми ніби притискала мене до стільця.
– А що ми тепер будемо робити? – в її голосі почулася невпевненість.
Я глянула на доньку й уперше побачила, що їй таки не байдуже. Може, вона не звикла показувати співчуття, бо я її ніколи цьому не вчила. Я завжди старалася вирішити все сама.
– Спершу повіримо, що ми сильні, – тихенько відповіла я. – А потім почнемо вчитися жити не лише бажаннями, а й розумінням, що все дається непросто.
У той момент я не знала, як розвиватимуться наші стосунки далі. Але була впевнена в одному – нам конче потрібні зміни. Досі всі мої вчинки йшли від любові, але ця любов була надто щедрою й позбавляла їх самостійності й поваги до чужої праці.
Можливо, змінюватися непросто, та інакше я ризикувала втратити з ними душевний зв’язок. Мої діти – не чужі люди, і я хочу, щоб вони усвідомили, що я – не гаманець на ніжках, а жива людина, яка має почуття, свої радощі й біль.
Зараз я дивлюся на Ореста й Зоряну та думаю: чи готові вони прожити цей непростий період разом зі мною, зрозумівши, що справжня близькість і родинне тепло не купуються за гроші?
А як вважаєте ви? Чи можливо змінити усталений стиль виховання тоді, коли здається, що все вже зайшло надто далеко? Чекаю на ваші думки.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
