– Мамо, а не забагато? О третій ночі п’ять яєць. І цю запіканку я дітям на сніданок приготувала, щоб вони перед школою з’їли. Ви мене вже вибачте, але я більше так не можу.
Це вже нікуди не годиться, – я стою на кухні, шепочу, аби не розбудити дітей, і дивлюся на свекруху, яка сидить за столом з кухлем молока й доїдає останній шматок запіканки.
Лідія Орестівна, не зупиняючись, відкушує, зводить брови й говорить:
– Ну що ти знову починаєш? Я ж не все з’їла. Там же ще щось є. Дітям вистачить.
– Мамо, це вже третя ніч поспіль. Я готую спеціально для дітей, щоб вони вранці перед школою і садочком могли нормально поїсти. А ви це з’їдаєте серед ночі.
– Ну а коли мені їсти? У вашому домі якось і поїсти нема коли. Я вдень вам тільки заважаю, – відповідає вона ображено й робить ще один ковток молока.
Я глибоко вдихаю. Отак виглядає моє життя зараз. Ми забрали маму чоловіка до себе з села “на свята”, і це вже справжній кавардак.
Свекрусі вже під 80 років. Вона народила мого чоловіка, Данила, досить пізно, вже за 40 років, і тепер, коли нам із чоловіком по 35, вона – дуже літня людина.
Двоє наших дітей ходять до школи, молодшому – два роки, і мені й так непросто. А тепер іще й Лідія Орестівна тут.
Мама чоловіка живе у селі, де є і газ, і всі зручності. Але вона вже не в змозі повністю справлятися сама, та й чоловік вирішив, що під час свят їй буде краще з нами.
Вона приїхала до нас і відразу заявила:
– Я вам допомагати нічим не буду. Не знаюся на вашій сучасній техніці, і ваша їжа мені чужа. Ви там самі розбирайтеся.
Я думаю: ну й добре. Якщо не втручатиметься, то й не заважатиме. Але “не втручатися” у її розумінні означає створювати такий безлад, що я кожного вечора падаю без сил.
Кожної ночі я її застукую на кухні. Хоча я й не спеціально ходжу за нею, але виходжу до кухні, щоб налити компоту чи кефіру в пляшечку для малого Іванка.
І щоразу бачу одне й те саме: свекруха відкриває холодильник, гріє щось на плиті чи перебирає продукти в морозилці. Цієї ночі я її застаю за запіканкою і п’ятьма яйцями.
– Мамо, це запіканка для дітей! Як вони завтра поснідають?
– Ну то зробиш їм іншу. Ти ж господиня. А я старенька, мені що – голодною сидіти? У мене організм уже не такий, як у вас молодих, – відповідає вона спокійно, навіть трохи поблажливо.
– Але ж чому серед ночі? – я намагаюся зрозуміти хоч якусь логіку.
– А що ще робити вночі? Ви всі спите, ніхто мене не чіпає, можна спокійно поїсти.
Я мовчу, бо знаю, що сперечатися марно. Вона вже повертається до холодильника, дістає залишки ковбаси й поважно додає:
– Не переживай, я за собою приберу.
А вранці знову крихти, жирні плями на плиті й брудна гора посуду.
Одна з найдивніших ситуацій сталася позавчора ввечері. Я чую, як у ванній щось хлюпає. Заглядаю – і бачу свекруху. Вона стоїть над нашою новою красивою мискою для фруктів, наповненою мильною водою, і тре рушник.
– Мамо, що ви робите?
– Рушничок перестіраю. Бо мені здається, що пральна машина дуже багато електрики бере.
– Але це миска для фруктів!
– Ну й що? Фрукти ж не щодня миєте, а от рушники – треба, – відповідає вона таким тоном, наче я нічого не розумію в житті.
– У нас є пральна машина, мамо.
– У вашій машині нічого не видно, там темно. А я так краще бачу. І взагалі, у мене вдома завжди так було – випрані в ручну рушники найкращі, – додає вона, повертаючись до свого рушника.
Я розумію, що ця суперечка – теж марна.
День за днем я відчуваю, що мене вже не вистачає. Свекруха вдень ніби повидить спокійно і тихо, але то телевізор ввімкне так голосно, що Іванко прокидається, то комусь зі старших дітей радить “не їсти ваше оте”. А потім починається нічна історія з кухнею.
Я намагалася поговорити з чоловіком:
– Даню, це вже нереально. Вона все їсть, влаштовує цей безлад, рушники перестирує в мисці. Я не можу так жити. Ти вранці рано пішов – увечері пізно прийшов і не бачиш цього майже нічого.
– Це ж мама. Їй важко. Вона дуже не молода – ти ж це все розумієш.
– Вона літня, але я тут з ранку до ночі на ногах. Вона казала, що не буде втручатися, а тепер усе йде шкереберть!
Чоловік тільки знизує плечима:
– Я з нею поговорю.
Він поговорив. Мама вже ображається. Наступної ночі я застаю її на кухні з однією морквою в руках.
– Я тепер овочі буду їсти. Тільки овочі. А то ж не можна нічого взяти – ти відразу кричиш, – з докором каже вона.
Я мовчу. Потім видаю:
– Мамо, може, вам додому пора?
Вона дивиться на мене здивовано:
– Доню, але ж ви мене запросили. Тут так добре, так весело. А вдома я одна в тих стінах.
Я замовкаю, стримую себе й розумію: вона залишиться до кінця свят. А от що буде зі мною?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
