Мамо, а як ви жили в давнину? – запитали мене діти за кілька днів до мого 37-річчя.
Зараз я і сама не можу точно сказати, як я жила в цій глибокій старовині без мобільного зв’язку, планшетів, комп’ютерів, посудомийки, автомобіля або олінклюзиву.
Я не згадаю, який телефон у мене був до нинішнього, але я добре пам’ятаю дерев’яний, зроблений з колод, будинок моєї прабабусі в селі, куди мене привозили на зиму.
Я пам’ятаю, як лякалася годинника з зозулею, як голосно він цокав і як щодня бабуся перетягувала ланцюжок з гирками. Я пам’ятаю, як добре було зігріватися на печі, нагулявшись по кучугурах у дворі. Я пам’ятаю, які яскраві снігурі зліталися на горобину.
Я пам’ятаю полотняний мішок з гарбузовим насінням, який лежав на печі, щоб вони не відволожилися. З інших ласощів я пам’ятаю мочені яблука. Антонівка. Бочка з яблуками стояла на вході до підвалу. Бабуся приносила їх у емальованій мисці з відбитим краєм. Холодні, якісь солено-кислі, і ніби трохи газовані. Найсмачніші ласощі!
Я не пам’ятаю, якої фірми у мене ноутбук чи телевізор чи посудомийка, якими я користуюсь щодня. Але й через 33 роки я пам’ятаю запах вовни. Його неможливо з чимось переплутати. Шерсть була пов’язана у вузол старого покривала і зберігалася в холодних сінях. Увечері цей пакунок вносили в будинок, брали потроху і «скубали», перебираючи від сміття та засохлих овечих буруб’яшків. Мені дуже хотілося брати участь у цьому захоплюючому дорослому процесі. Пальці моментально ставали брудними та масними. Але «вискубана» шерсть виглядала зовсім інакше, як велика хмара.
Я пам’ятаю, як спритно літня бабуся натискала на педаль прядки і відчуття дива, коли дерев’яне колесо починало обертатися. Я пам’ятаю великі мотки вибіленої і випраної вовни з водою, що стікає у велике оцинковане корито.
Я не пам’ятаю назву останнього готелю, в якому я зупинялася, але я пам’ятаю наряче натоплену піч і себе малу у кориті біля печі, як мені мили голову яйцем, як завертали, викупану, у великі жорсткі відрізи самотканої конопляної тканини.
Я не пам’ятаю жодного номера телефону, крім номерів своїх дочок, але я пам’ятаю, як навесні з-під снігу з’являлася жирна чорна земля, як прилітали ластівки, як з гнізд, жадібно відкриваючи дзьобики, кричали пташенята, яким натомлені батьки не встигали приносити черв’ячків.
Я не знаю, як жити без пральної машини, але знаю, як красиво і химерно розтікається по воді білизна, яку бабуся возила на велосипеді полоскати у повноводний крижаний весняний струмок.
Я не пам’ятаю що було вчора, але пам’ятаю так багато з «давнини», що не можу зрозуміти: я живу зараз або по-справжньому я жила тоді?
Марія Волкова
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
