— Мамо, де гроші від продажу нашого родинного гнізда і чому ти опинилася в цьому сірому коридорі? — вигукнула Оксана, побачивши матір у жaхливих умовах. Відповідь матері змусить її здригнутися від масштабу сусідського вчинку.
Оксана стояла перед високим парканом, який раніше завжди був пофарбований у світло-блакитний колір, а тепер зустрів її похмурим сірим металом. Вона не була тут три роки, відколи поїхала працювати за кордон, щоб назбирати грошей на власне житло та допомогти матері. Серце калатало у ритмі неспокою. Жінка натиснула на дзвінок, але у відповідь почула лише тишу, яку переривало далеке гавкання сусідського собаки.
Вона смикнула хвіртку, але та була зачинена на міцний замок. Дивно, адже Ганна Петрівна завжди чекала на доньку, знаючи день і годину її приїзду. Оксана дістала телефон, проте абонент знову був поза зоною досяжності, як і останні два дні.
З-за сусідньої огорожі з’явилася постать. Це був Василь, давній знайомий сім’ї, який завжди знав усі новини на їхній вулиці. Він повільно підійшов до паркану, м’явши в руках стару кепку. Його погляд був відстороненим і якимось винуватим.
— Доброго дня, Василю. Ви не знаєте, де моя мама? Чому замок інший і тиша така навколо? — запитала Оксана, відчуваючи, як холодний піт проступає на чолі.
Чоловік зітхнув і опустив очі до землі.
— Оксано, ти хіба не знаєш? Ганна продала будинок ще навесні.
— Як продала? Кому? Вона б ніколи не залишила родинне гніздо, вона ж тут кожне дерево садила разом із батьком.
— Приїхали якісь люди, поважні такі, у костюмах. Вона підписала папери і поїхала з ними. Більше її тут ніхто не бачив. Казали, що в місто переїхала, у квартиру з усіма вигодами.
Оксана відчула, як земля виходить з-під ніг. Мати нічого не казала про продаж. Останні листи були сповнені планів на літній город та ремонт веранди. Вона кинулася до місцевої сільської ради, намагаючись знайти хоч якісь зачіпки. Там їй підтвердили, що власник змінився, але куди вибула попередня господиня, інформації не надали. Жінка почала обдзвонювати всіх знайомих, родичів та далеких сусідів. Нарешті одна з колишніх сусідок по секрету шепнула, що бачила схожу жінку в одному з віддалених селищ, де розташовувалися старі державні установи для самотніх людей.
Дорога туди здавалася вічністю. Старий автобус деренчав на вибоїнах, а Оксана не могла знайти собі місця. Вона уявляла найгірше. Коли вона нарешті дісталася до місця, перед її очима постала сіра будівля з облупленою фарбою на стінах. Це не було схоже на затишну квартиру в місті, про яку згадував Василь.
Вона пройшла через довгий коридор, що пахнув хлоркою та дешевим милом. Нарешті в кінці залу на лаві біля вікна вона побачила знайомий силует. Жінка виглядала набагато старшою, ніж три роки тому. Її хустки була зав’язана занадто туго, а руки тремтіли, перебираючи краї старої кофти.
— Мамо? — тихо покликала Оксана.
Ганна Петрівна повільно повернула голову. У її очах не було радості, лише глибока втома та тінь чогось незрозумілого.
— Приїхала все-таки, — ледь чутно промовила мати.
— Що ти тут робиш? Де гроші від продажу будинку? Чому ти в цьому місці?
Мати довго мовчала, дивлячись у вікно, де вітер гойдав гілки сухої акації. Потім вона почала розповідь, від якої в Оксани все всередині перевернулося.
— Коли ти поїхала, Василь став часто заходити. Допомагав по господарству, приносив продукти. Казав, що ти там за кордоном знайшла іншу сім’ю і більше не повернешся.
— Це брехня! Я ж дзвонила, я гроші передавала через водіїв!
— Я жодного разу нічого не отримувала. Він казав, що ти забула про мене. А потім почалися проблеми. Хтось розбив вікна, вночі хтось ходив під дверима. Я боялася спати. Василь запропонував вихід. Сказав, що є гарний варіант обміняти будинок на квартиру в центрі, де безпечно і є охорона. Я вірила йому, бо він був єдиним, хто був поруч.
— І ти підписала документи?
— Він привів нотаріуса прямо до хати. Я погано бачу, а він тикав пальцем, де ставити підпис. Казав, що це заява на реєстрацію нової адреси. А потім, коли папери були готові, він посадив мене в машину і привіз сюди. Сказав, що це тимчасово, поки в квартирі роблять ремонт. Але минуло пів року, і він перестав приїжджати. Грошей у мене немає, речі залишилися в старій хаті.
Оксана слухала це і не могла повірити, що людина, яку вони знали все життя, виявилася здатною на таку підлість. Василь завжди здавався добродушним сусідом, який і слова поганого не скаже. Виявилося, що весь цей час він перехоплював листи та посилки, створюючи навколо літньої жінки інформаційний вакуум.
— Чому ти не звернулася до поліції, мамо?
— Хто б мене слухав? Василь тут тепер поважна людина, він ці кошти кудись вклав, кажуть, новий магазин відкрив. А я тут ніхто, просто зайва людина в цій установі.
Оксана обняла матір, відчуваючи її гострі плечі. Їй стало соромно, що вона так довго не приїжджала, довіряючи лише телефонним дзвінкам, які, як з’ясувалося пізніше, Василь теж контролював, створюючи перешкоди в мережі або просто видаляючи повідомлення, коли мав доступ до телефону матері під приводом його ремонту.
Вони вийшли на вулицю. Оксана була налаштована рішуче. Вона розуміла, що повернути будинок буде юридично складно, адже підпис був справжнім. Але вона не збиралася залишати матір у цьому місці.
— Ми заберемо твої речі, мамо. Навіть якщо доведеться починати все з нуля в іншому місті.
— Куди ми підемо, доню? У мене нічого не залишилося, крім цієї кофти.
— У тебе є я. І я доведу справу до кінця.
Вони повернулися в село наступного дня. Василь побачивши їх разом, навіть не намагався виправдовуватися. Він лише стояв біля свого нового авто, виклично дивлячись на жінку.
— Ти нічого не доведеш, Оксано. Вона сама все підписала. Будинок тепер належить іншим людям, а гроші пішли на сплату її уявних боргів.
— Ти знаєш, що це неправда. Ти скористався її самотністю.
— У цьому світі кожен сам за себе. Треба було частіше навідуватися додому, тоді б і хата була ціла.
Вона відчувала провину, яка важким каменем лягла на її душу. Жінка розуміла, що частина відповідальності лежить і на ній. Прагнення заробити всі гроші світу змусило її забути про найголовніше — живу присутність поруч із рідною людиною.
Вона орендувала невеличку кімнатку в сусідньому районі, забравши матір із тієї жахливої установи. Попереду були довгі суди, розмови з адвокатами та спроби відновити справедливість. Проте Ганна Петрівна вже не була тією жінкою, що раніше. Вона часто сиділа біля вікна, дивлячись у порожнечу, і постійно запитувала, чи не прийшов Василь вибачитися. Вона досі не могла до кінця усвідомити, що людина, якій вона пекла пироги та пригощала чаєм, могла так холоднокровно зруйнувати її життя.
Оксана дивилася на згасаючу матір і розуміла, що деякі речі неможливо виправити грошима чи судовими рішеннями. Вона втратила час, а мати втратила віру в людей. Справедливість стала для них занадто дорогою ціною. Кожен вечір проходив у мовчанні, яке було важчим за будь-які слова.
Оксана часто виходила на балкон їхнього тимчасового житла і дивилася на зорі. Вона думала про те, скільки ще таких стареньких людей зараз сидять у самоті, обдурені тими, кому вони довіряли. Світ здавався їй тепер не таким яскравим, як раніше. Вона намагалася знайти розраду в роботі, але думки про покинутий і проданий будинок не давали спокою. Там залишилися фотографії, старі листи від батька, вишиті рушники — усе те, що складало історію їхнього роду. Нові господарі, мабуть, уже все це викинули на смітник, вважаючи непотребом.
Якось вона зустріла Василя в місті. Він виглядав успішним, добре одягненим. Він навіть не відвів погляду, коли їхні очі зустрілися. У його обличчі не було ні краплі каяття. Він просто пройшов повз, наче вони ніколи не були сусідами, наче він не знав її з дитинства.
Оксана зрозуміла, що боротьба за будинок може тривати роками, але життя минає вже зараз. Вона вирішила присвятити всю себе матері, щоб хоч трохи загладити ту пустку, яку спричинила її відсутність. Вони почали багато гуляти парком, Оксана читала матері книги вголос. Поступово Ганна Петрівна почала частіше посміхатися, хоча в її очах назавжди оселився сум.
Ця історія не про гроші чи нерухомість. Вона про те, як легко розбити людське життя, коли воно стає крихким від віку та самотності. І про те, що ми часто помічаємо цінність того, що маємо, лише тоді, коли поріг рідного дому стає для нас зачиненим назавжди.
Чи можна виправдати вчинок людини, яка заради власної вигоди використовує довіру беззахисних? Як часто ми забуваємо про тих, хто чекає на нас у маленьких селах, поки ми підкорюємо великі міста?
Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях, що ви думаєте про вчинок Василя та дії Оксани. Ваша думка та активність дуже важливі для того, щоб такі історії ставали уроком для інших і допомагали нам бути уважнішими до своїх близьких. Нам важливо знати, що це знаходить відгук у ваших серцях. Прохання написати коментар, бо це важливо для поширення правди про людські стосунки.
