“Мамо, де наші квартири? Я вже шпалери вибирала! – заплакала Оксана, дивлячись на порожній офіс забудовника. Ми з Андрієм віддали землю за солодкі обіцянки екологічного раю, але фірма виявилася підставною
Сивоволосий чоловік у світлій куртці прогулювався вздовж нашого паркану, час від часу кидаючи погляд на ділянку. Я поливала квіти й міркувала, що ж він тут шукає. Не наважувалася його гукнути, тож просто спостерігала. Та, видно, терпець у нього був недовгий, бо щойно помітив мене – одразу рушив у мій бік.
Я стояла там, з лsйкою в руках, і сонце грало на пелюстках троянд, які ми з Андрієм вирощували роками. Ті квіти були не просто рослинами – вони нагадували про наші спільні вихідні, про те, як ми разом копирсалися в землі, забуваючи про міські клопоти.
Ділянка ця, десь гектар, перейшла до нас від батьків Андрія ще на початку дев’яностих. Ми не планували її продавати. Вона слугувала притулком: літом саджали овочі, взимку – просто милувалися снігом з дерев’яної хатини, яку самі перебудували. Аж ось цей незнайомець – високий, з впевнененим кроком і посмішкою, що обіцяла щось більше, ніж просто розмову.
Він підійшов ближче, зняв капелюх і привітався теплим, наче осіннє листя, голосом. “Добрий день, пані Інно. Я Віктор С., представник фірми такої-то. Дозвольте представитися – ми займаємося будівництвом сучасних комплексів для тих, хто шукає гармонії з природою”.
Його очі блищали, ніби він уже бачив майбутнє на нашій землі. Я кивнула, намагаючись приховати цікавість. Андрій якраз повертався з гаража, тож я покликала його. Ми сіли за стіл під яблунею, і Віктор розкрив карти.
Він розповів, що наша ділянка – ідеальне місце для нового проекту: котеджне містечко, з екологічними будинками, ставком і навіть маленьким парком для дітей. “Ви уявляєте? Тут оселяться сім’ї, які втомилися від шуму міста. А ви отримаєте за це солідну суму – два мільйони гривень. Готівкою, без зайвих паперів”.
Слово “2 мільйони” повисло в повітрі, наче солодкий запах меду. Андрій перезирнувся зі мною – його брови злегка піднялися, а в очах промайнуло щось схоже на мрію. Ми ж завжди жили скромно: я – вчителька в місцевій школі на пенсії, він – механік, який тепер лагодить машини сусідам. 2 Мільйони? Це ж двері до нового життя!
Тієї ночі ми не спали. Лежачи в ліжку, я шепотіла Андрію про плани. “Уявляєш, коханий? Ми відремонтуємо квартиру Оксані – наша донечка давно мріє про власне житло в центрі Львова. А ще поїдемо в Карпати, не як туристи на один день, а по-справжньому: з рюкзаками, під зорями”.
Андрій мовчав спочатку, але потім стиснув мою руку. “Інно, це ж наша земля. Батьки моїх батьків тут жили. Але… може, справді час? Ми не молоді, а Оксана каже, що їй тісно в орендованій хаті”. Його голос тремтів, але в ньому бриніла надія. Наступного дня ми зустрілися з Віктором знову. Він показав ескізи: гарні будиночки з сонячними панелями, доріжки з бруківки, навіть дитячий майданчик. Все виглядало як казка.
Ми погодилися. Підписали попередній договір у його офісі – маленькому, але затишному, з моделями будинків на полицях. Віктор обіцяв: “Через місяць – повний пакет документів, і гроші на рахунку”. Ми повернулися додому легкі, наче пір’їнки. Оксана приїхала на вихідні й обіймала нас по черзі.
“Мамо, тату, ви генії! Я вже бачу, як ми разом обираємо шпалери для моєї нової квартири”. Вона, наша єдина донечка, двадцятисемирічна дизайнерка, завжди була мрійницею. Раніше вона жартувала, що наша ділянка – “занадто провінційна”, але тепер її очі сяяли. Ми влаштували пікнік: шашлики від Андрія, салати від мене, і сміх лунала до ночі. Тоді я подумала: ось воно, щастя, яке пахне не тільки землею, а й можливостями.
Але перші тріщини з’явилися непомітно. Віктор зателефонував через два тижні: “Інно Андріївно, є нюанси. Ринок хиткий, тож пропоную компроміс: двісті тисяч гривень авансом, а решта – у вигляді двох квартир у комплексі. Двохкімнатних, з ремонтом, для вас і для Оксани”.
Андрій насупився, коли я переказала. “Чому не готівка? Ми ж домовлялися”. Я подзвонила Віктору, і той заспокоював: “Це ж вигідно! Квартири в цих місцях коштуватимуть удвічі дорожче. Ви отримаєте не просто гроші – а дім для родини”.
Ми порадилися з Петром, сусідом-юристом, який живе через дорогу. Він почухав потилицю: “Перевірте все нотаріально, але виглядає солідно. Така фірма не зникне”. Отож ми підписали. Аванс прийшов – і ми витратили його на мрію: купили Оксані перші меблі, а собі – квитки на море.
Літо минуло в передчутті. Ми почали пакувати інструменти з сараю, виривати старі кущі, ніби прощалися з другом. Андрій іноді зупинявся, торкався землі рукою: “Тут я вчив Оксану кататися на велосипеді. Пам’ятаєш, як вона впала в той жолудник?” Я сміялася, але в середині щось стискалося.
Та радість перемагала. Осінь принесла перші зміни: приїхали геодезисти, розставили кілки. Віктор дзвонив рідше, обіцяв: “Старт будівництва – у листопаді”. Ми їздили в Карпати – вперше без поспіху. Гуляли стежками, дихали смерековим повітрям, і я думала: “Життя тільки починається”.
Та листопад минув, а з ним – і грудень. Телефон Віктора мовчав. Ми приїхали на ділянку – і отетеріли. Кілки стояли, але ніяких робіт. Андрій набрав номер фірми – запис автоматичний: “Ми тимчасово не працюємо”. Серце закалатало. Ми поїхали в офіс – порожній, з табличкою “Оренда”. Оксана, почувши, примчала з міста: “Не панікуйте, мамо. Знайдемо його”. Вона знайшла в інтернеті відгуки: хвалебні, з фото щасливих власників. Але Петро, наш юрист, похитав головою: “Треба чекати. Можливо, затримки через кризу”.
Минали тижні. Сніг припорошив нашу стару хатину, а ми сиділи в міській квартирі, жуючи гіркоту. Нарешті, одного морозного ранку, біля ділянки з’явився інший чоловік – молодший, з планшетом у руках. “Я Богдан Л., новий забудовник. Купили права на землю через ланцюжок фірм”.
Ми перезирнулися з Андрієм. “Але ж ми маємо договір на квартири!” – вигукнула я. Богдан зітхнув: “Вибачте, але в реєстрах нічого немає. Попередній власник, той Віктор, перепродавав усе поспіхом. Ми будуємо все – гарний комплекс, але без ваших зобов’язань. Він не залишив нічого”.
Подіяли ці слова, наче холодний вітер. Ми стояли там, на замерзлій землі, і світ ніби розколовся. Андрій мовчав, стискаючи кулаки, а я відчула, як сльози котяться по щоках. Оксана приїхала ввечері, обняла нас обох: “Ми впораємося. Головне – ми разом”. Вона розповідала історії з роботи, про клієнтів, які теж стикалися з обманом, але ми чули лише порожнечу.
Петро узявся копирсатися в документах: виявилося це – підставна фірма, Віктор зник, мабуть, за кордон. Поліція відкрила справу, але шанси малі. Наші двісті тисяч – дим. Квартири – ілюзія.
Зима розтягнулася вічністю. Ми уникали ділянки, але одного дня не витримали – поїхали подивитися. Там уже гуділи екскаватори: рили фундамент. Нові паркани виростали, як стіни між нами й минулим. Я сіла на пеньок, де колись цвіли наші троянди, і згадала той пікнік з Оксаною.
“Чому ми не послухали серце?” – прошепотіла я Андрію. Він погладив мою руку: “Бо мріяли, Інно. Мріяли про краще для неї”. Оксана, почувши, сказала: “Тату, мамо, та земля – не в грошах. Вона в нас. Ми можемо почати заново – купити щось маленьке, разом садити квіти”.
Весна принесла зелені паростки, але й біль. Ми гуляли околицями, шукаючи нову ділянку – не таку велику, але свою. Петро знайшов варіант біля річки: скромний клаптик, де можна виростити город. Ми підписали – цього разу з юристом, нотаріусом і всіма перевірками. Оксана малювала плани:
“Тут – гойдалка для майбутніх онуків, а там – лавка для вас двох”. Андрій посміхнувся вперше за місяці. Я ж дивилася на колишню ділянку, що росла, як чужа мрія, і думала про Віктора. Де він тепер? Чи знає, що зруйнував не лише угоду, а й частинку душі?
Літо минуло в роботах. Ми садили насіння на новій землі, і воно проростало – повільно, але вперто. Оксана приїздила щовихідних, привозила каву й історії з міста. Одного вечора, сидячи біля вогнища, вона сказала: “Знаєте, я рада, що ми втратили те старе. Бо зрозуміли: багатство – не в цеглі чи паперах, а в тому, як ми тримаємося разом”. Андрій кивнув, а я відчула тепло в середині – не від полум’я, а від слів. Ми танцювали під зорями, як у молодості, і сміх повернувся, хоч і з гіркотою.
Тепер, коли наша колишня місцина завершуються – гарні будинки, озеро, парк – ми іноді проїжджаємо повз. Сусіди, нові родини, гуляють там, і я думаю: може, хтось з них щасливий. А ми? Ми маємо свою маленьку землю, де ростуть помідори й соняхи. І Оксану, яка планує весілля з хлопцем на ім’я Тарас, з теплим серцем. Багатство повернулося інакше: у спогадах, у міцних обіймах, у тому, як Андрій шепоче: “Дякую, що ти зі мною”.
Але іноді вночі я прокидаюся й дивлюся у вікно, на зорі над нашою новою ділянкою. Чи варте було те “багатство” втратити шматок серця? Чи радше тримати землю, як коріння, що тримає нас на ногах? Розкажіть, друзі, чи стикалися ви з такими обіцянками-зіткненнями? Чи продали б ви частинку минулого за мрію про завтра?
