– Мамо, додай моїх свекрусі будь-ласка 30 000 гривень на нову машину, вона їй дуже потрібна, а ти ж можеш собі дозволити!
Я повернулася додому на свята з теплої Іспанії, де вже понад п’ятнадцять років живу і працюю. Завжди радію цим рідкісним моментам, коли можна побачити дітей, поняньчити онуків, відчути атмосферу рідного дому.
Мої діти вже дорослі, самостійні. Син живе у столиці, придбав собі квартиру, хоча трохи я йому допомогла встати на ноги. А дочка зі своїм чоловіком живе у невеликому райцентрі.
Квартиру їм дала свекруха — це спадок від її матері. Я ж допомогла зробити в ній ремонт, щоб молоді могли облаштуватися комфортно. Зробили його, по факту, вони за мої гроші.
Всі ці роки, хоча я й була далеко, завжди намагалася підтримувати дітей: допомагала грошима, висилала подарунки, дбала, наскільки це можливо на відстані.
Сваха ж, яка живе поруч, бере участь у повсякденному житті моєї доньки. Вона й з дітьми-погодками допомагає, й продуктами їх виручає, а іноді й онуків підвозить машиною. Все виглядало добре, поки не виникла ця ситуація, яка мені не дає спокою.
Минулого тижня одного вечора ми з донькою сиділи на кухні, пили чай і розмовляли про життя. Вона розповідала про дітей, як вони ростуть, про труднощі, які виникають із двома маленькими погодками, та як сваха їх виручає.
— Мам, я хотіла тебе попросити про одну допомогу, — раптом почала Богдана, трохи нерішуче.
— Кажи, доню, якщо можу, то допоможу, — відповіла я, налаштувавшись на звичне прохання про новий подарунок чи невеликий переказ.
— Мамі мого чоловіка потрібна нова машина, — сказала вона, опустивши очі. — Стара зовсім розвалилася. Ми з Марком збираємо гроші, але це дуже велика сума для нас. Ми подумали, може, ти могла б додати 30 тисяч гривень?
Я не одразу зрозуміла, про що вона говорить.
— Машина? Для його мами? — перепитала я, дивлячись на доньку.
— Так. Тітка Оля ж нам дуже допомагає. І онуків возить, і з покупками виручає. Нам усім було б легше, якби у неї була справна машина. Це ніби для всіх нас, бо Марко своєю ж постійно на роботу в область їздить.
Я мовчала, намагаючись осмислити почуте. Сума чимала. До того ж, це не допомога дітям чи онукам, а свасі — людині, яка мені навіть не рідня.
— Богданко, але чому ти вважаєш, що я маю додавати гроші? Це ж її потреба, а не ваша, — почала я обережно.
— Мам, але ти ж знаєш, як вона нам допомагає! Ольга Павлівна завжди поруч. Якщо щось трапляється, то вона біжить до нас, підтримує. Нам із чоловіком зараз дуже важко, а без неї було б ще важче.
— Я це розумію. Але чому не твій чоловік просить когось зі своєї рідні про допомогу для мами, якщо ви не можете все оплатити самі? Чи може вона сама спробувати знайти якісь гроші?
— Мамо, їй справді потрібна ця машина. Ми всі виграємо, якщо вона буде в гарному стані. Ми з чоловіком збираємо все, що можемо. Але нам не вистачає. Ти ж у нас одна, хто може допомогти, — Богдана дивилася на мене з надією.
Я довго думала, що відповісти. З одного боку, донька права: сваха дійсно допомагає, і від цього виграють усі. Але, з іншого боку, чому я маю віддавати такі гроші?
Адже сваха для мене чужа людина. Та й це прецедент: якщо я погоджуся зараз, чи не з’являться потім нові прохання? Ця ситуація не давала мені спокою всю ніч. Я зважувала всі “за” і “проти”.
За такі. Сваха справді допомагає моїй доньці й онукам, що робить її важливим гвинтиком у їхньому житті. Машина могла б полегшити життя всім.
Проти – це велика сума, і я вже допомогла дітям: і з ремонтом, і з підтримкою. Сваха взагалі не є моєю відповідальністю. Її фінансові проблеми повинні вирішувати її діти чи вона сама, я так вважаю.
Ну, і як я вже сказала, моя згода може створити прецедент, і до мене звертатимуться за допомогою в інших подібних випадках, а би цього не хотіла.
Ось і не можу ніяк прийняти рішення, що ж мені відповісти дочці і зятю. хоча розумію, що всі вони з надією чекають.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
