“Мамо, холодильник старий, треба було давно купити новий”, – ось як мій двадцятичотирирічний син Андрій прокоментував те, що я віддала останні заощадження на ремонт техніки. Саме в той момент я зрозуміла, що моя безмежна любов виростила в цьому домі чужинця

“Мамо, холодильник старий, треба було давно купити новий”, – ось як мій двадцятичотирирічний син Андрій прокоментував те, що я віддала останні заощадження на ремонт техніки. Саме в той момент я зрозуміла, що моя безмежна любов виростила в цьому домі чужинця

Останніми роками я все частіше ловлю себе на думці, що дивлюся на свого сина, ніби на чужу, незнайому людину. Весь цей час, з першого його подиху, я намагалася бути ідеальною матір’ю, дати йому найкраще, вкласти всі свої сили, знання та, найголовніше, безмежну любов.

Коли народився Андрій, мій світ зосередився лише на ньому. Я, Вероніка, молода, амбітна жінка з планами на кар’єру, відклала все «на потім», бо вважала, що дитинство – це фундамент, і його треба будувати з максимальною увагою.

Я пам’ятаю, як відмовляла собі в новому пальті, щоб купити йому черговий конструктор чи книжку, як не спала ночами, коли він хворів, і як пишалася кожним його маленьким кроком і словом. Ми жили скромно, але в любові, як мені здавалося.

Я працювала на двох роботах, коли він пішов до школи, щоб забезпечити його гуртками, репетиторами – усім, що, на мою думку, мало зробити його успішним і щасливим у дорослому житті.

Зараз Андрію двадцять чотири. І коли я дивлюся на нього, на цього дорослого чоловіка, який цілими днями лежить на дивані, грає в ігри, не має жодних амбіцій, не працює, не допомагає вдома і навіть не платить символічної частки за комуналку, хоча міг би, я відчуваю, як усередині все стискається від болю і відчаю. Невже я, Вероніка, виховала… дорослого утриманця?

Це запитання, як колючий шип, сидить у моєму серці і не дає спокою. Я прокручую в голові роки, намагаючись знайти ту фатальну помилку, той момент, коли щось пішло не так.

Чому мій Андрій, хлопчик, який у школі був розумним і дотепним, перетворився на цю аморфну масу, яка не хоче брати відповідальність за своє життя?

Його батько, мій колишній чоловік Олег, пішов, коли Андрію було лише п’ять. Він майже не брав участі в його вихованні, лише іноді надсилав невеликі аліменти, яких ледве вистачало на шкільні обіди.

Можливо, в цьому корінь проблеми? Відсутність чоловічого прикладу? Я намагалася компенсувати цю прогалину своєю подвійною любов’ю та увагою, що, можливо, й було моєю головною помилкою. Я занадто оберігала його від життєвих труднощів.

– Мамо, ну навіщо мені ця вища освіта? Це ж нудно і не дає жодних гарантій, – сказав він мені три роки тому, коли, провчившись рік у місцевому університеті на програміста, він вирішив його кинути.

Я тоді ледь стримала сльози. Я ж стільки сил вклала, щоб він туди вступив, оплачувала підготовчі курси, економила на всьому.

– Андрійку, синочку, це ж твій шанс! Хороша спеціальність, гарна зарплата, ти ж мріяв про власний комп’ютер і подорожі, – намагалася я його переконати, але марно.

– Я і так можу гроші заробляти. Он, багато хто в інтернеті заробляє, без дипломів, – відповів він, навіть не відриваючись від телефону.

З того часу минуло багато часу. Його “заробітки в інтернеті” виявилися не більше, ніж вигаданими історіями.

Він іноді виконує якісь дрібні, разові завдання, за які отримує смішні суми, але цього вистачає лише на якісь його “хотілки” – нову гру, чи “донат” для його “стрімерів”.

На мої спроби поговорити про роботу він реагує дуже дивно. Він вважає, що я його не розумію.

– Не чіпай мене! Я знаю, що роблю! Не треба мене “пиляти”, мамо.

Я намагалася бути більш строгою. Минулого місяця, коли прийшла чергова платіжка за комунальні послуги, а там був майже космічний борг, я вирішила діяти.

– Андрію, з наступного місяця ти платиш свою частину. Хоча б тисячу гривень. Це небагато, але це твоя відповідальність, – сказала я твердо, подаючи йому папірець із розрахунками.

Він лише подивився на мене з неприхованим роздратуванням, схопив навушники і пішов до своєї кімнати, грюкнувши дверима так, що затремтіли шибки. Звичайно, він нічого не заплатив.

Я, як завжди, заплатила сама, бо інакше нам би відрізали світло чи інтернет, а без нього Андрій, мабуть, не зміг би жити. Це була пастка, яку я сама собі вирила.

Моя подруга, Олена, у якої донька сама орендує квартиру і чудово влаштувалася після коледжу, не розуміє мене. Вона думає, що я сама винна у цій ситуації.

– Вероніко, ти занадто його жалієш! Треба виставити його за двері. Дати йому місяць на пошук роботи і все! Хай поживе на хлібі і воді, – радить вона мені категорично.

Але як? Як я можу вигнати свого сина, свою єдину дитину? Що, якщо він потрапить у погану компанію? Що, якщо з ним щось трапиться? Цей материнський страх сковує мене.

Цей страх змушує знову і знову приносити йому їжу до кімнати, прати його речі, які він просто кидає на підлогу, і прибирати в його “барлозі”, бо він сам цього не зробить. Я вже не говорю про те, щоб помити посуд після себе. Це для нього просто неможливо.

Якось я навіть найшла йому підробіток – кур’єром у знайомої. Зарплата невелика, але стабільна. Він погодився, але пропрацював лише три дні.

– Там треба рано вставати, Вероніко, і начальник – справжній бос! Я не буду на нього працювати, – пояснив він, знову вмикаючи свою улюблену гру. Я навіть не сперечалася, бо зрозуміла, що це марно.

Моє життя перетворилося на день сурка: робота, дім, турбота про дорослого, але абсолютно безпорадного чоловіка, який не бажає робити нічого. Я відчуваю себе не матір’ю, а обслуговуючим персоналом, щодня втрачаючи останні сили.

Я часто плачу вночі, тихо, щоб він не почув, і думаю: “Невже я заслужила на таке?”. Я бачу, як інші мами пишаються своїми дітьми, які чогось досягли, як вони будують кар’єру, як допомагають батькам, а мій Андрій… Він просто існує, відмовляючись дорослішати.

Він не поганий, без шкідливиих звичок, не свариться зі мною, якщо не чіпати тему роботи чи прибирання. Він просто… байдужий до всього, що не стосується його комфорту і розваг.

У нього немає друзів, лише онлайн-знайомі, з якими він “зависає” у голосовому чаті. Я не знаю, що робити далі. Я втомилася від усього.

Втомилася від цього тягаря, від постійної відповідальності за чуже, вже доросле життя. Я мріяла про онуків, про подорожі на пенсії, про спокійне життя, а тепер розумію, що мені доведеться працювати, поки не впаду, щоб утримувати його і наш дім.

– Вероніко, ти маєш поговорити з ним серйозно. Поясни, що твій ресурс не безкінечний. Ти не вічна, – якось сказала мені моя старша колега, пані Галина, жінка мудра і досвідчена.

Я спробувала. Приготувала його улюблений борщ, накрила стіл і спробувала поговорити “по душам”.

– Андрійку, я тебе дуже люблю. Але я відчуваю, що я вже не справляюся. Мені важко, і я боюся за наше майбутнє, – почала я обережно.

– Мамо, скільки разів можна про одне й те саме? Я шукаю, розумієш? Шукаю. Але зараз такі часи, знайти щось гідне майже неможливо. Ти ж не хочеш, щоб я працював на якійсь “рабській” роботі за мінімалку? – його голос був роздратований, він ніби виправдовувався, але не відчував провини.

– Я хочу, щоб ти почав з чогось. Навіть “мінімалка” – це краще, ніж нічого. Це дозволить тобі платити за себе. Я не прошу багато. Навіть 3000-4000 гривень на місяць вже полегшать мій тягар, – намагалася я апелювати до його совісті, називаючи реальні ціни, за якими можна знайти підробіток.

– Гаразд, гаразд! Я зрозумів! Я подумаю! – він встав і знову пішов до своєї кімнати, залишивши недоїдений борщ на столі. Це була наша остання “серйозна” розмова.

Ситуація погіршилася, коли мені довелося витратити майже п’ятнадцять тисяч гривень на ремонт старенького холодильника, який несподівано зламався. Ці гроші я відкладала на лікування зубів, яке вже не могла відкладати.

– Андрію, холодильник зламався. Довелося віддати всі мої заощадження. Тепер у нас фінансова “дірка”, і мені потрібна твоя допомога, – ледь не плакала я.

– Це ж не моя проблема, мамо. Холодильник старий. Треба було купити новий, – його відповідь мене просто вбила. Жодного співчуття, жодної спроби запропонувати допомогу.

Після цього випадку я відчула, що щось у мені зламалося. Я більше не хотіла боротися, вмовляти, просити. Я вирішила змінити свою поведінку кардинально, хоча і боялася наслідків.

Першим кроком стало припинення “готельного” обслуговування. Я припинила прати його речі, готувати йому окремо і прибирати в його кімнаті.

Спочатку він не помічав. Але через тиждень, коли у нього закінчилися чисті шкарпетки і тарілки, він вийшов із кімнати, роздратований.

– Мамо, а чому в мене немає чистого одягу? І де сніданок? – запитав він, здивовано озираючись.

– Андрію, тобі двадцять чотири роки. У нас є пральна машина і ти вмієш нею користуватися. Сніданок на кухні, купи собі продукти. Я готую лише для себе. Моїх фінансів вистачає лише на мої потреби, – відповіла я спокійно, але твердо, дивлячись йому прямо у вічі.

Його обличчя скривилося від гніву.

– Ти що? Ти ж моя мати! – крикнув він.

– Саме тому. Моя материнська місія – виховати відповідальну людину. Я її виконала. Тобі час дорослішати. Або ти починаєш платити частину за комуналку, або шукаєш роботу і житло, – я відчула, як моє серце калатає, але не відступила.

Він пішов до кімнати, грюкнувши дверима. Наступні два дні він не розмовляв зі мною, харчувався “дошираками”, які випадково знайшов у шафі, і продовжував грати.

На третій день, уранці, я побачила, що його кімната відчинена. Він стояв перед дзеркалом, у пом’ятій футболці, і намагався знайти чисті штани.

– Я… я спробую знайти роботу. Справді. Але ти хоч їсти приготуй, бо я не можу думати, коли голодний, – пробурмотів він, уникаючи мого погляду.

Це був маленький крок. Можливо, крихітний, але крок. Я відчула слабке проблиск надії, що ця “холодна буря” принесе свої плоди.

Я згадала, як у дитинстві, коли Андрій хотів нову іграшку, він повинен був заробити на неї, виконуючи якісь дрібні доручення по дому. Тоді це працювало. Чому зараз усе змінилося? Можливо, я просто перестала бути послідовною, коли він став підлітком.

Ділячись цією історією, я усвідомлюю, що це не тільки про Андрія, це і про мене. Про моє неправильне розуміння “любові”, про мій страх самотності і про мою гіперопіку, яка його задушила.

Я не знаю, чи дійсно він шукатиме роботу, чи це лише маніпуляція. Але вперше за багато років я відчула, що не я одна несу цей тягар.

Я вирішила дотримуватися своєї позиції. Жодних компромісів. Я розумію, що мені доведеться пройти довгий шлях, сповнений страху, докорів сумління та материнських сліз.

Я вже зверталася до психолога онлайн, пані Світлани. Вона підтвердила, що моя поведінка – це співзалежність, і що мені потрібно “відрізати” цю пуповину. Вона наголосила, що навіть якщо Андрій знайде роботу, він повинен буде нести відповідальність за свій простір – прибирання, миття посуду, прання.

– Вероніко, це не про гроші. Це про гідність. Його і вашу. Поки він живе як гість, він не стане господарем свого життя, – її слова закарбувалися в моїй пам’яті.

Тому, коли я побачила, що він таки знайшов якусь вакансію оператора у кол-центрі (за його словами, тимчасово, “поки не знайде щось краще”), я не почала стрибати від радості, а лише спокійно кивнула.

– Це чудово. Зарплата там, думаю, дозволить тобі платити свою частину комуналки, як ми домовлялися. Зарплата близько 12 000 гривень? Цього достатньо, щоб жити і платити тисячу-півтори, – сказала я, демонструючи повну впевненість у його успіху.

Наступного дня він уперше за рік сам поклав свій брудний одяг у пральну машину, хоча і зробив це з таким виглядом, ніби виконує вирок суду. Це був ще один маленький успіх моєї “холодної війни”.

Я розумію, що мені доведеться бути послідовною. Якщо він не заплатить частину за комуналку, я дійсно перестану йому готувати. Я повинна навчитися бути “поганою” мамою зараз, щоб не знищити його майбутнє. Я змушую себе вірити, що мої дії не є зрадою материнства, а його спасінням.

Я розповіла свою історію не для того, щоб мене жаліли, а для того, щоб знайти відповідь. Що робити, якщо ви, як і я, виховали дорослого сина, що відмовляється брати на себе відповідальність, і чи можливо повернути все назад, доки не стало надто пізно? Як не зірватися і не почати знову його жаліти, коли він почне маніпулювати чи скаржитися на важке життя? І що ж мені робити далі, коли я зробила перший, найважчий крок і він його начебто прийняв?

You cannot copy content of this page