— Мамо, мені байдуже на твої квитанції, мені зараз потрібні ці гроші — вигукнув Ілля, нависаючи над моїм кріслом. Я дивилася на сина і не впізнавала в цьому чоловікові свою дитину, яка тепер була готова витрусити з моїх кишень останнє. Це був початок кінця мого спокійного життя
Я пам’ятаю той день, коли Ілля з’явився на моєму порозі з двома величезними сумками. Надворі стояв сірий листопад, дощ дрібно сіяв на старий асфальт, а в під’їзді пахло сирістю та немитими сходами. Він стояв, переминаючись з ноги на ногу, і в його очах я побачила щось таке, що змусило мене насторожитися. Це був не той успішний чоловік, яким він намагався здаватися в телефонних розмовах, а розгублена людина, хоча йому вже перевалило за тридцять.
Вікторія, моя невістка, не приїхала з ним, і це вже був перший тривожний сигнал. Я відчинила двері ширше, впускаючи його в свою маленьку двокімнатну квартиру, де кожен предмет мав своє місце, де панував спокій і тиша, яку я так довго вибудовувала після того, як залишилася одна.
— Мамо, мені треба перечекати тиждень, може два, поки з житлом вирішиться — сказав він, затягуючи сумки в коридор і залишаючи брудні сліди на світлому лінолеумі.
— Заходь, звісно, сину, я зараз поставлю чайник — відповіла я, намагаючись не дивитися на те, як він недбало кинув свою куртку на старе крісло.
Перші кілька днів минули відносно спокійно. Ілля багато спав, майже не виходив зі своєї кімнати, а я готувала його улюблені страви, купувала свіжі продукти, витрачаючи на це значну частину своєї невеликої виплати. Мені здавалося, що це звичайна сімейна криза, яка скоро мине. Але тижні йшли, листопад змінився груднем, а син навіть не згадував про пошук роботи чи повернення до Вікторії. Натомість він почав встановлювати свої правила в моєму домі. Його речі були розкидані скрізь, на кухні постійно накопичувався брудний посуд, а вечорами я чула гучні звуки комп’ютерних ігор за стіною.
— Ілля, ти розмовляв з Вікторією? Що у вас там сталося насправді? — запитала я одного вечора, коли ми сиділи за столом.
— Вона забагато хоче, мамо. Їй постійно потрібні гроші, ремонти, нові речі. Я втомився бути гаманцем — буркнув він, не відриваючись від телефону.
— Але ж ти чоловік, ти маєш дбати про родину. А зараз ти сидиш тут і навіть за собою не прибираєш.
— Почалося. Я знав, що ти почнеш мене повчати. Я просто відпочиваю. Маю я право на відпочинок у рідному домі? — він відсунув тарілку з недоїденою вечерею і пішов у свою кімнату, голосно зачинивши двері.
З того часу атмосфера в квартирі стала напруженою. Кожного разу, коли я отримувала свою щомісячну виплату на картку, Ілля раптово ставав дуже лагідним. Він крутився на кухні, розпитував про моє здоров’я, заглядав у вічі, а потім, ніби між іншим, просив невелику суму на паливо для машини, яка стояла під вікнами, або на якісь термінові справи. Спочатку я давала, бо це ж мій син, як я можу відмовити? Але потім я помітила, що гроші зникають швидше, ніж я встигаю їх порахувати. Мої запаси на чорний день почали танути, а список продуктів ставав дедалі скромнішим.
Я почала помічати деталі, які раніше ігнорувала. Запах пересмаженої олії, який він залишав після своїх нічних трапез, коли я вже спала. Плями на шпалерах біля його ліжка. Звук кроків посеред ночі, коли він ходив по квартирі, наче господар, перевіряючи, що де лежить. Я почала відчувати себе гостею у власному домі.
Одного дня я повернулася з магазину і застала вдома Вікторію. Вона сиділа в моїй вітальні, її обличчя було блідим, а під очима залягли темні тіні. Ілля стояв біля вікна, схрестивши руки, і виглядав дуже роздратованим. На столі лежала купа паперів — якісь рахунки, виписки, договори.
— Добрий день, мамо — тихо привіталася Вікторія.
— Добрий, Віко. Що сталося? Чому ви так раптово?
— Я приїхала забрати його речі, але він каже, що нікуди не поїде. Мамо, ви знаєте, що він звільнився ще три місяці тому і просто робив вигляд, що ходить на роботу? Він брав гроші з нашого спільного рахунку на якісь дивні розваги — голос Вікторії тремтів.
— Це не твоя справа, де я і що я роблю — грубо перебив її Ілля. — Я доросла людина і сам вирішую, як мені жити.
— Як це не моя? Ми разом планували купувати дачу, відкладали кожен грош. А ти просто втік до матері, щоб вона тебе годувала за свою виплату. Тобі не соромно дивитися їй в очі?
— Ідіть звідси обидві зі своєю мораллю — вигукнув він і вибіг з квартири, грюкнувши дверима так, що задзвеніло скло в старому серванті, де зберігався кришталь ще з мого весілля.
Ми залишилися вдвох. Вікторія розповіла мені багато речей, про які я навіть не здогадувалася. Виявилося, що Ілля набрав дрібних позик, про які нікому не казав, і тепер просто ховався від дзвінків. Йому було зручно тут, де ніхто не вимагає результату, де завжди є гарячий суп і чисте ліжко. Мені стало прикро і гірко. Я виховувала його в любові, працювала на двох роботах, щоб він мав освіту, а тепер він перетворився на споживача, який готовий тягнути останнє з рідної людини.
Минуло ще кілька тижнів. Грошей зовсім не залишилося. Я намагалася економити на всьому, купувала лише хліб та найдешевшу крупу. Ілля ж продовжував вимагати якихось делікатесів, скаржився, що в холодильнику порожньо, і постійно дорікав мені, що я завжди була холодною матір’ю. Це було неправдою, але він знав, куди бити, щоб я почувалася винною.
— Мамо, мені треба п’ятсот гривень. Терміново. Мені треба закинути на рахунок, бо заблокують картку — сказав він якось вранці, коли я тільки вийшла на кухню.
— У мене немає, Ілля. Ти ж знаєш, що до виплати ще тиждень, а ми вже все витратили. Навіть на ліки мені не вистачило.
— Не розказуй мені казки. Я бачив, як ти вчора щось рахувала на підвіконні. Де ти поділа ті купюри?
— Це гроші на комунальні послуги. Якщо я не заплачу за опалення, нам нарахують пеню, а потім і зовсім відріжуть усе.
— Мені байдуже на твої квитанції. Мені зараз потрібні ці гроші, інакше в мене будуть великі проблеми — він підійшов до мене впритул. Я відчула запах старого одягу і поту. В його очах не було жодної краплі жалю, лише холодна вимога.
Я відступила назад, впираючись спиною у холодну раковину. Квартира тепер здавалася мені чужою. Старі меблі, які я так любила, тепер виглядали як мовчазні свідки мого безсилля. Я бачила, як він стискає пальці, як нервово смикається його повіка.
— Я нічого не дам тобі. Це моє життя, мій дім, і я маю право на спокій — сказала я, намагаючись, щоб голос не здригнувся.
— Тоді я сам знайду — він відштовхнув мене плечем і попрямував до моєї спальні.
Я стояла в коридорі, слухаючи, як він перериває мої шухляди. Звук паперів, що падали на підлогу, звук відчинених дверцят шафи — це було нестерпно. Коли він вийшов, стискаючи в руках ті нещасні гроші, які я відкладала на світло і воду, я зрозуміла, що цей чоловік остаточно перейшов межу. Він дивився на мене з викликом, наче переміг у якійсь битві.
— Ти зараз же збираєш речі і йдеш геть — прошепотіла я, відчуваючи, як усередині все кам’яніє.
— Що? Ти мене виганяєш? Ти хоч розумієш, що мені нікуди йти?
— У тебе є руки і ноги. Ти можеш працювати. Ти можеш знайти гуртожиток. Але тут ти більше не залишишся ні на хвилину.
— Мамо, схаменися. Хто тобі допоможе, коли ти захворієш? Хто принесе води?
— Ти і зараз мені не допомагаєш. Ти тільки забираєш. Йди, Ілля. Бо я зараз подзвоню сусідам, і вони викличуть кого треба. Ти ж не хочеш, щоб про тебе дізналися на твоїй колишній роботі?
Він довго стояв у дверях кімнати, дивлячись на мене з такою злобою, що мені стало не по собі. Потім він кинув частину грошей на підлогу, наче милостиню, і почав згрібати свої речі в сумки. Він робив це грубо, рвав тканину, розкидав сміття по кімнаті. Я просто стояла і дивилася в одну точку на стіні, де колись висіло його дитяче фото.
Коли за ним нарешті зачинилися важкі вхідні двері, я не відчула полегшення. Я відчула лише величезну втому. Я сіла на підлогу прямо в коридорі і почала збирати ті купюри, які він кинув. Кожна з них була наче ляпас.
За тиждень зателефонувала Вікторія. Вона розповіла, що він намагався влаштувати сцену під її під’їздом, вимагав гроші і в неї, погрожував, що забере якусь частину меблів. Але вона змінила замки.
— Ви тримайтеся, мамо. Він такий з дитинства, ми просто цього не хотіли помічати. Думали, переросте — сказала вона.
Але я знала, що справа не в дитинстві. Справа в тому, що я занадто довго дозволяла йому бути центром мого всесвіту. Я економила на собі, щоб у нього було все найкраще, і він звик, що так буде завжди. Тепер я знову живу одна. В квартирі тихо, я можу годинами читати книгу або дивитися у вікно на голі гілки дерев. Але ця тиша тепер інша. Вона гірка.
Я часто думаю про те, чи не була я занадто різкою. Можливо, треба було дати йому ще один шанс? Можливо, я мала поговорити з ним інакше? Але потім я згадую його погляд у спальні, коли він шукав мої заощадження, і розумію, що розмови вже нічого б не змінили.
Я почала потроху приводити квартиру до ладу. Вимила вікна, випрала всі штори, щоб вивітрити запах його перебування. Я навіть змінила замок на дверях, бо боялася, що одного разу він просто відчинить двері своїм ключем і знову почне вимагати те, чого я вже не можу йому дати.
Тепер кожен мій день — це боротьба за власну гідність. Я навчилася знову отримувати задоволення від простих речей: від чашки теплого чаю, від ранкового сонця, яке заглядає в кухню. Але шрам на душі залишився. Це не той шрам, який загоюється швидко. Це нагадування про те, як легко любов може перетворитися на інструмент для маніпуляцій.
Ілля більше не дзвонить. Можливо, він знайшов іншу жертву, а можливо, нарешті взявся за голову. Я не знаю. І, чесно кажучи, я боюся дізнатися правду. Мені легше думати, що він десь далеко будує своє життя самостійно.
Минуло вже пів року. Настала весна, на деревах з’явилися перші бруньки. Я вийшла в парк, сіла на лавку і просто спостерігала за людьми. Повз мене пройшла жінка з сином, вони про щось весело розмовляли. Я мимоволі посміхнулася, а потім відчула, як до горла підкотився клубок. Я зрозуміла, що ніколи більше не буду мати таких стосунків. Щось зламалося назавжди.
Моя історія — це не розповідь про бідність. Це розповідь про те, як важко сказати «ні» найближчій людині, коли вона починає тебе знищувати. Це історія про межі, які ми повинні ставити, навіть якщо це боляче. Я вибрала себе, своє право на спокійну старість, але чи не занадто це егоїстично з мого боку?
Я часто дивлюся на двері, коли чую кроки в під’їзді. Серце на мить завмирає, а потім знову починає битися в звичному ритмі. Я знаю, що маю бути сильною. Я знаю, що не повинна дозволяти нікому, навіть власному синові, перетворювати моє життя на те, що я пережила тієї осені.
Кожного разу, коли я отримую свою виплату, я кладу її в гаманець і відчуваю, що це мої гроші. Я заробила їх десятиліттями праці, і я не повинна виправдовуватися за те, що витрачаю їх на свій хліб чи свої потреби. Але тінь Іллі все ще десь поруч, у кутках кімнат, у моїх спогадах.
Мені кажуть сусіди, що бачили його в місті. Кажуть, він виглядає не дуже добре, ходить у старому пальті. Іноді мені хочеться все кинути, знайти його і привести додому. Але потім я згадую той день у спальні. Я згадую, як він дивився на мене — без тіні жалю. І я залишаюся на місці.
Чи маємо ми бути відповідальними за вибір наших дорослих дітей до кінця своїх днів? Де закінчується обов’язок матері і починається її право на власне життя?
Я сиджу ввечері при світлі лампи, і мені здається, що стіни моєї квартири стали трохи міцнішими. Я більше не відчуваю себе жертвою. Я людина, яка захистила свою територію. Але чи зможу я колись знову назвати його сином без болю в голосі?
Багато хто каже, що треба прощати. Я простила. Я не тримаю зла на нього. Я просто не хочу більше бути частиною його гри. Я хочу жити так, щоб кожен мій день належав мені, а не чиємусь егоїзму.
Ця історія не має щасливого фіналу, де всі обіймаються і плачуть від радості. Це реальне життя, де іноді доводиться приймати дуже важкі рішення, щоб просто вціліти. Я навчилася цінувати свій спокій понад усе, але цей спокій дістався мені через велике розчарування.
А як ви вважаєте, чи повинна мати допомагати синові, навіть якщо він поводиться як споживач і краде її останнє, чи все ж таки є межа, яку не можна переступати нікому?
