— Мамо, мені страшно, ми справді будемо тут спати? — прошепотіла донька в темряві. Я обіймала дітей, намагаючись зігріти їх своїм тілом, і ще не знала, що завтра на нашому порозі з’явиться людина, яка змінить усе.
Микола стояв біля порога і просто кинув мою сумку на холодний бетон ганку. Я дивилася на свої речі, що вивалилися з розстебнутого замка, і не вірила, що це відбувається насправді. Наші спільні роки, двоє дітей, плани на літо — усе це розчинилося в одну мить, коли він сухо наказав мені забиратися геть. Катерино, ти знала, що цей день настане, сказав він тоді, навіть не дивлячись мені в очі. Його голос був рівним, ніби він обговорював купівлю хліба, а не руйнував життя власної родини. Я тримала молодшого сина за руку, відчуваючи, як його маленькі пальці тремтять від холоду та нерозуміння. Старша донька мовчки затиснула свій рюкзак, її погляд був спрямований у порожнечу.
— Куди ми підемо, Миколо? У мене немає грошей, ти ж знаєш.
— Це не мої клопоти. Квартира записана на мою матір. Ти тут ніхто. Забирай малого і йди, поки я не викликав службу охорони.
Він зачинив двері, і звук замка відлунив у моїй голові як фінальна крапка. На вулиці сіріло, здіймався сильний вітер, який пробирав до кісток. У моїй кишені було кілька купюр, яких ледь вистачило б на їжу на два дні. Телефонувати батькам я не могла, вони самі ледь трималися в селі на мізерну пенсію. Єдиним варіантом був старий будинок моєї покійної тітки, що стояв на околиці міста. Там ніхто не жив уже років десять. Я пам’ятала його як затишне місце з ароматом яблук, але коли ми дісталися туди в сутінках, перед нами постала справжня руїна.
Паркан похилився, вікна були забиті фанерою, а дах місцями просів під вагою часу та вологи. Ми зайшли всередину, і запах сирості та пилу вдарив у ніс. Діти притиснулися до мене. У кімнатах було темно, холодно, а під ногами рипіли гнилі дошки.
— Мамо, тут страшно. Ми будемо тут спати? — прошепотіла донька.
— Тільки сьогодні, рідна. Завтра ми щось придумаємо.
Я знайшла старий матрац, який дивом залишився сухим, накрила його залишками ковдр, що знайшлися в шафі. Ми лягли всі разом, щоб зігрітися. Тієї ночі я не стулила очей. Кожен шурхіт мишей у стінах, кожен скрип дерева здавався мені сигналом про те, що стіни от-от впадуть. Я думала про Миколу. Як людина, з якою я ділила побут і мрії, могла так вчинити? Він знайшов іншу, молодшу, безпроблемну. А я стала для нього баластом, який заважав новому щасливому життю.
Зранку світло пробилося крізь щілини у фанері. Будинок виглядав ще гірше, ніж уночі. Шпалери звисали зі стін клаптями, на стелі були величезні плями від затікання води. Кухні як такої не існувало — стара плита заіржавіла, крана не було. Я вийшла на подвір’я і побачила колодязь. Вода там була, але чи можна її вживати, я не знала.
Треба було діяти. Я пішла до найближчого магазину, щоб купити хоча б хліба та молока. На касі я рахувала кожну монету. Коли я повернулася, то побачила на порозі сусідку, стареньку жінку в хустці.
— Ви чиї будете? Тут же роками нікого не було, — запитала вона, при мруживши очі.
— Я племінниця колишньої власниці. Нам поки що нікуди йти.
Жінка подивилася на дітей, потім на мої забрьохані черевики.
— Ох, дитино. Тут же жити не можна. Стіни сирі, піч не працює. Замерзнете.
— Я спробую її почистити. У нас немає вибору.
Микола не відповідав на дзвінки. Він просто заблокував мій номер. Його байдужість була подібна до льоду. Я почала розгрібати сміття в кімнатах. Мої руки були в сажі, нігті зламалися, але я не відчувала втоми, лише тупе заціпеніння. Діти допомагали як могли — збирали сухе гілля в саду, щоб ми могли розпалити хоча б невелике вогнище на вулиці й нагріти води.
Минуло кілька днів. Мої невеликі заощадження танули. Я розуміла, що ремонт у цій руїні неможливий без грошей, а їх не було. Я намагалася знайти роботу, але кому потрібна жінка з двома дітьми, яким ніде бути вдень? Садочок і школа вимагали документів, прописки, а в мене була лише порожнеча за плечима.
Одного дня пішов дощ. Вода почала капати прямо на наше імпровізоване ліжко. Я підставляла миски, відра, але дірки в даху були надто великими. Син почав сильно кашляти. Я обіймала його, намагаючись передати своє тепло, але сама тремтіла. У той момент мені хотілося просто здатися. Підійти до будинку Миколи, кричати під вікнами, вимагати справедливості. Але я знала, що він лише викличе поліцію.
До вечора кашель сина посилився. Я сиділа на підлозі, дивлячись, як вода стікає по брудних стінах. У двері постукали. Це була та сама сусідка, пані Марія. Вона принесла теплий суп у банці та кілька старих теплих светрів.
— Бери, Катю. Бачу, як вам тяжко. Мій син колись займався дахами, у нього в гаражі лишилося трохи матеріалів. Він завтра прийде, подивиться, може, хоч діри залатає.
— У мене немає чим платити, пані Маріє.
— Не треба мені твоїх грошей. Людьми треба лишатися.
Наступного дня прийшов її син, похмурий чоловік на ім’я Степан. Він мовчки заліз на дах, щось там гримів весь день. Потім зайшов до хати, оглянув піч.
— Тут цегла вивалилася. Димохід забитий. Якщо розпалите — вчадієте. Треба перекладати частину печі.
— Я сама не зможу, — опустила я голову.
— Я допоможу. Але матеріали треба шукати. Може, десь старий склад розбирають, подивлюся.
Життя перетворилося на боротьбу за кожен наступний день. Ми зі Степаном та Марією потроху приводили будинок до ладу. Він не став палацом, але в одній кімнаті нарешті стало сухо і відносно тепло. Я знайшла роботу прибиральницею в місцевій школі. Платили небагато, але вистачало на просту їжу та дешеву фарбу для стін.
Микола з’явився через місяць. Він приїхав на своєму новому авто, чистий, пахнув дорогим парфумом. Вийшов з машини, оглянув нашу руїну з гидливістю.
— Бачу, непогано влаштувалася, — кинув він, криво усміхаючись.
— Що ти тут робиш? — я вийшла на ганок, тримаючи в руках брудну ганчірку.
— Приїхав сказати, що подаю на розлучення і буду вимагати, щоб діти жили зі мною. Суд не залишить їх у цьому хліві. Подивися на себе, ти схожа на жебрачку.
— Ти сам нас сюди вигнав! Ти не дав нам ні копійки!
— Це нікого не хвилює. У мене є умови, робота і дім. А в тебе — грибок на стінах і дірявий дах. Вибирай: або віддаєш їх добровільно, або я знищу тебе в суді.
Я відчула, як усередині все стислося. Він не хотів дітей, він хотів остаточно розтоптати мене. Для нього це була гра, спосіб довести свою владу. Діти почули його голос і вийшли на подвір’я. Син сховався за мою спину, а донька подивилася на батька з такою дорослою холоднокровністю, що мені стало страшно.
— Я нікуди з тобою не піду, — чітко сказала вона.
Микола лише засміявся.
— Подивимося, що ти скажеш, коли почнеться зима і у вас закінчаться дрова.
Він поїхав, залишивши після себе лише хмару пилу та запах дорогого пального. Я сіла на поріг і розплакалася. Вперше за весь цей час я дозволила собі слабкість. Степан, який саме проходив повз, зупинився.
— Чого ти, Катю? Знову він?
— Він хоче забрати дітей. Каже, що я не забезпечую їх. І він правий, Степане. Подивися на цей дім.
— Дім — це не тільки цегла. Це там, де люблять. Ми до зими встигнемо. Я знайшов старі вікна, замінимо ті дерев’яшки. І піч уже гріє. Не віддавай їх.
Судові засідання почалися через два тижні. Це було справжнє коло пекла. Адвокат Миколи показував фотографії нашого будинку, розповідав про відсутність належних санітарних умов. Я сиділа в залі суду в своїй єдиній чистій сукні й відчувала себе маленькою та беззахисною проти великої машини грошей та брехні.
— Пані Катерино, чи можете ви підтвердити, що у вашому помешканні немає проточної води? — запитував суддя.
— Так, води в домі немає. Але ми носимо її з колодязя, вона чиста.
— А як щодо опалення?
— У нас є піч. Ми її відремонтували.
Адвокат Миколи втрутився з єхидною посмішкою.
— Ваша честь, підзахисна фактично визнає, що діти живуть у середньовічних умовах. Мій клієнт пропонує дітям окремі кімнати, освіту в приватних закладах та повноцінне харчування. Вибір очевидний.
Я дивилася на Миколу. Він сидів, склавши руки, і переможно дивився на мене. Він знав, що бідність у цій країні часто прирівнюють до неспроможності бути матір’ю.
Після засідання я повернулася додому розбитою. На столі лежав лист від соціальної служби про те, що вони прийдуть з перевіркою. Я почала гарячково терти підлогу, білити стіни, намагаючись сховати тріщини. Пані Марія прийшла допомогти.
— Не бійся їх, Катю. Покажи, що в тебе чисто, що діти нагодовані. Це головне.
Перевірка пройшла сухо. Жінки в строгих костюмах записували щось у свої блокноти, заглядали в каструлі, перевіряли постільну білизну. Вони не посміхалися. Коли вони пішли, я зрозуміла, що результат може бути будь-яким.
Минали тижні очікування. Я працювала на двох роботах. Вдень у школі, ввечері мила підлоги в офісному центрі. Спала по три-чотири години. Степан допомагав з дітьми, забирав їх зі школи, грав з сином у футбол на подвір’ї. Він став для них ближчим за рідного батька, який за всі ці роки лише дарував дорогі іграшки, але ніколи не цікавився, що в них на душі.
Одного разу Степан прийшов пізніше, ніж зазвичай. Він виглядав стривоженим.
— Катю, там Микола в місті розказує, що вже все вирішено. Він нібито домовився з кимось зверху. Будь обережна.
Тієї ночі я не могла заснути. Я вийшла на ґанок. Небо було зоряним, а повітря вже пахло першими заморозками. Я думала про те, як несправедливо влаштований світ. Той, хто руйнує, має все. Той, хто намагається відбудувати на попелищі, отримує лише нові випробування.
Наступний суд був вирішальним. Я привела з собою свідків — пані Марію та вчительку доньки. Вони говорили про те, як змінилися діти, як вони стали спокійнішими, незважаючи на умови. Але адвокат Миколи був непохитним. Він надав довідку про мої доходи. Це були копійки.
— Ви вважаєте, що на ці гроші можна виростити двох дітей? — запитав він.
Я встала. Мої ноги тремтіли, але голос був твердим.
— Гроші не вчать любити. Мій чоловік виставив нас на вулицю без нічого. Він не бачив дітей місяцями. Він хоче забрати їх не тому, що любить, а тому, що хоче виграти. А я хочу просто жити з ними. У нас є дах, у нас є тепло, і ми маємо одне одного. Це більше, ніж він колись зможе їм дати.
Микола лише пирхнув. Суддя пішов до нарадчої кімнати. Ті хвилини здавалися вічністю. Я тримала за руку Степана, який прийшов підтримати мене. Його долоня була грубою від роботи, але надійною.
Суддя повернувся і почав зачитувати рішення. Моє серце калатало так сильно, що я ледь чула слова. У позові Миколи було відмовлено. Суд врахував обставини, за яких ми опинилися в такому стані, та відсутність інтересу батька до життя дітей протягом останнього часу. Мені дали випробувальний термін на покращення житлових умов, але діти залишилися зі мною.
Микола вилетів із зали суду, навіть не подивившись на дітей. Він просто програв раунд і втратив інтерес до гри.
Коли ми повернулися до нашої руїни, вона вже не здавалася такою страшною. Це був наш дім. Маленький, бідний, але чесний. Ми затопили піч, і в кімнаті стало затишно. Пані Марія принесла пиріг. Ми сиділи за старим столом, і я вперше за довгий час відчула спокій.
Але цей спокій був крихким. Зима була попереду, дах все ще потребував капітального ремонту, а моїх підробітків ледь вистачало на найнеобхідніше. Микола більше не з’являвся, але він перестав платити навіть ті мізерні аліменти, які призначив суд, мотивуючи це тим, що він втратив роботу. Я знала, що це брехня, але сил на нові суди вже не було.
Степан дедалі частіше залишався у нас допізна. Він допомагав не тільки з ремонтом, а й просто був поруч. Я бачила, як діти до нього тягнуться. Але в моєму серці був страх. Страх знову довіритися, страх, що все це — лише тимчасова ілюзія безпеки.
Одного вечора Степан сів навпроти мене.
— Катю, я так більше не можу. Я бачу, як ти виснажуєшся. Давай об’єднуватися. У мене є трохи заощаджень, ми можемо перекрити цей дім нормально, поставити котел.
— Я не можу брати в тебе гроші, Степане. Це занадто.
— Це не в тебе. Це в наше майбутнє. Якщо ти, звісно, бачиш мене в ньому.
Я подивилася на свої руки — вони були в мозолях, шкіра посіріла від постійної праці. Я подивилася на нього — на людину, яка прийшла на допомогу, коли весь світ відвернувся.
Ми почали ремонт разом. Це були важкі місяці. Ми жили серед пилу, будівельних матеріалів та постійного шуму. Але будинок почав змінюватися. Зник запах сирості, з’явилися нові вікна, які не пропускали холод. Діти мали свої куточки, нехай і скромні.
Здавалося б, історія мала б закінчитися щасливо. Але життя вносить свої корективи. Микола не змирився з поразкою. Він почав діяти через своїх родичів, які почали претендувати на цей самий будинок, стверджуючи, що тітка не мала права залишати його мені. Почалися нові погрози, нові виклики до юристів. Кожна перемога давалася ціною неймовірних нервів.
Якось увечері, коли ми вечеряли, у вікно полетів камінь. Скло розлетілося, налякавши дітей. На подвір’ї нікого не було, лише звук від’їжджаючої машини. Я зрозуміла, що Микола не залишить нас у спокої, поки не забере останнє — нашу віру в те, що ми маємо право на спокійне життя.
Я сиджу зараз біля вікна, заклеєного плівкою, і думаю. Ми відбудували стіни, ми зігріли цей дім. Але чи можна вважати себе переможцем, коли ти щовечора здригаєшся від кожного звуку за дверима? Чи варте це житло тих сил, які я витратила, чи, можливо, треба було просто втекти кудись далеко, де нас ніхто не знає?
Микола продовжує надсилати повідомлення з вимогами звільнити територію. Він каже, що має нові документи. Я не знаю, чи це правда, чи чергова маніпуляція. Степан каже, що ми будемо боротися до кінця. Але де цей кінець?
Будинок, який став моєю фортецею, тепер здається пасткою. Я дивлюся на дітей, які сплять у сусідній кімнаті, і мені хочеться просто зібрати речі в ту саму сумку, з якої все почалося, і піти в нікуди. Але куди йти, коли ти вже один раз втратив усе?
Кожен мій день — це очікування нового удару долі. Я працюю, я люблю, я намагаюся бути хорошою матір’ю. Але тінь Миколи завжди поруч. Вона в кожному судовому листі, у кожному анонімному дзвінку.
Сьогодні вранці я знайшла на хвіртці записку: Тобі тут не місце. Це не погроза, це просто констатація його факту. Він вважає, що світ належить таким, як він — з грошима та зв’язками. А ми — лише привиди на руїнах його минулого.
Я дивлюся на свої руки, що тримають горнятко з чаєм. Вони тремтять. Не від холоду, а від усвідомлення того, що боротьба може тривати вічно. Чи є сенс будувати дім там, де тобі не дають дихати? Чи можливо знайти спокій, коли минуле не хоче тебе відпускати, а майбутнє виглядає як туманна смуга перешкод?
А як би вчинили ви на моєму місці: продовжували б боротися за старий будинок, ризикуючи спокоєм дітей, чи покинули б усе і почали з чистого листа в чужому місці, де вас ніхто не знайде?
