— Мамо, мені зараз не до твоєї випічки, просто перекажи гроші на картку, бо в нас ремонт завмс — наголосив Борис по телефону. У цей момент я зрозуміла, що стала для власного сина просто бездонним гаманцем, який іноді ще й навіщось пече тарти
Ранок видався напрочуд тихим, таким, що аж у вухах шуміло від тієї самотньої тиші. Ірина Павлівна прокинулася ще до перших променів сонця, коли небо тільки-тільки почало набувати ніжно-бузкового відтінку. Вона довго лежала, дивлячись у стелю, і перераховувала в думках продукти, які закупила ще три дні тому. У холодильнику чекали домашній сир, добірні вершки та свіжі фрукти. Сьогодні був особливий день, принаймні так вона собі постановила. Вона вирішила приготувати свій фірмовий фруктовий тарт, той самий, від якого колись Борис не міг відірватися, з’їдаючи шматок за шматком ще гарячим.
Кухня поступово наповнювалася ароматами ванілі та затишку. Ірина Павлівна працювала зосереджено, ретельно просіваючи борошно, ніби від цього залежала доля всього світу. Її пальці, дещо вузлуваті від віку, але все ще вправні, замішували тісто з особливою ніжністю. Вона уявляла, як відчиняться двері, як передпокій заповниться шумом, дитячим сміхом і тупотом маленьких ніжок. Вона вже бачила, як онуки розсадяться за великим столом, а Борис, її син, покладе руку їй на плече і скаже, що нічого смачнішого у світі не існує.
Годинник у вітальні розмірено відбивав кожну хвилину, і цей звук поступово ставав дедалі гучнішим у порожній квартирі. Коли тарт уже стояв на столі, прикрашений цукровою пудрою, жінка сіла біля вікна. Вона перевірила телефон — жодних повідомлень. Можливо, вони хочуть зробити сюрприз, думала вона, розгладжуючи складки на своїй святковій сукні, яку діставала лише в особливих випадках.
Минула година, потім друга. Чайник закипав уже втретє, а вода в ньому просто випаровувалася, залишаючи накип на стінках. Раптом телефон на підвіконні засвітився. Серце Ірини Павлівни тьохнуло, вона швидко схопила апарат, ледь не впустивши його на підлогу. Це був Борис.
— Алло, синку, ви вже під’їжджаєте? — запитала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі.
— Мамо, привіт. Слухай, тут така справа, ми сьогодні не зможемо. У дітей тренування, потім ми обіцяли заїхати до друзів на дачу. Ти ж розумієш, вихідні такі короткі, треба все встигнути.
Ірина Павлівна відчула, як у середині щось стиснулося, ніби хтось невидимою рукою перехопив подих. Вона подивилася на свій ідеальний пиріг, який уже почав холонути.
— Але ж я готувалася, Борисе. Я купила все найкраще, спекла тарт, як ви любите. Думала, ми посидимо, поговоримо.
— Ой, мамо, ну не починай. Ми ж не домовлялися на конкретний час. До речі, я чого дзвоню. У нас тут картка заблокувалася, а треба терміново оплатити доставку будматеріалів для ремонту. Ти не могла б перекинути мені трохи грошей? Я завтра поверну, чесно.
Жінка замовкла. Вона дивилася на свої руки, які так старалися сьогодні вранці. У пам’яті спливали моменти, коли вона віддавала останнє, аби Борис мав найкращу освіту, найкращий одяг, щоб він ніколи не відчував себе гіршим за інших.
— Борисе, ти навіть не запитав, як я почуваюся.
— Мамо, ну я ж чую, що ти розмовляєш, значить усе добре. Так що там з фінансами? Дуже треба, виручай, бо робочі чекають.
— Добре, я перекажу. Але заїдьте хоча б на хвилинку забрати пиріг. Мені одній його не з’їсти.
— Ой, мамо, ми вже на іншому кінці міста. Наступного разу, добре? Все, цілую, чекаю на сповіщення від банку.
Зв’язок перервався. Короткі гудки лунали так різко, ніби це були удари по склу. Ірина Павлівна повільно відклала телефон. Вона відчула таку втому, якої не було навіть після цілого дня роботи на городі чи прибирання великого будинку. Вона підійшла до столу, взяла ніж і відрізала маленький шматочок пирога. Він був ідеальним — ніжним, ароматним, саме таким, як вона хотіла. Але смаку вона не відчула. Все здавалося прісним і паперовим.
У двері постукали. Невже повернулися? Невже передумали? Вона кинулася до дверей, забувши про втому. Але на порозі стояв сусід, старий дідусь з третього поверху, який завжди ходив з паличкою.
— Доброго дня, Павлівно. Вибачте, що турбую. У мене сіль закінчилася, а в магазин іти сьогодні ноги не слухаються. Можна у вас позичити?
Ірина Павлівна на мить завмерла, а потім широко відчинила двері.
— Заходьте, Степане Григоровичу. Заходьте швидше. У мене тут тарт свіжий, чай гарячий. Давайте посидимо.
Старий здивовано подивився на святковий стіл, на ошатну жінку, а потім тихо кивнув.
— То ви гостей чекали? Я, мабуть, заважаю.
— Ні, не заважаєте. Ніхто не прийде. Сідайте, прошу вас.
Вони сиділи на кухні, і Степан Григорович з таким апетитом їв пиріг, що Ірині Павлівні вперше за день стало трохи легше. Вони розмовляли про погоду, про те, як змінилося місто, про книги, які читали в молодості. Він не просив грошей, не скаржився на зайнятість. Він просто був поруч.
Коли сусід пішов, Ірина Павлівна знову залишилася одна. Вона мила посуд і думала про те, як дивно влаштоване життя. Ми чекаємо любові від тих, кому віддали серце, а отримуємо її від зовсім чужих людей. Вона згадала слова сина про гроші. Гроші були на її картці — вона відкладала їх на нове пальто, бо старе вже зовсім зносилося. Але вона знала, що перекаже їх. Бо вона мати. І це було її особисте прокляття і її найбільша сила водночас.
Увечері вона знову взяла телефон. Жодного повідомлення з подякою за переказ. Жодного запитання про те, чи не сумно їй одній у великій квартирі. Вона вимкнула світло у вітальні і підійшла до вікна. В будинках навпроти світилися вікна. Десь там теж готували вечерю, сварилися, мирилися, ділили радість і горе.
Вона сіла в крісло і загорнулася в теплий плед. Перед очима стояв образ маленького Бориса, який колись біг до неї з розбитими колінами і кричав, що вона найкраща мама у світі. Куди зникає цей хлопчик? У який момент цифри на екрані стають важливішими за голос рідної людини?
Ірина Павлівна заплющила очі. Вона не плакала. Сльози скінчилися вже давно, залишивши після себе лише випалену пустелю в душі. Вона знала, що завтра знову піде в магазин, знову купить продукти, і, можливо, наступної неділі знову спече щось смачне. Не тому, що сподівалася на їхній приїзд, а тому, що це був її спосіб триматися за життя, її спосіб залишатися людиною в світі, де все частіше цінуються лише матеріальні речі.
Вона згадала свою подругу, яка колись сказала, що діти — це гості в нашому домі. Їх треба нагодувати, навчити і відпустити. Але чому ніхто не попередив, що гості можуть піти, не зачинивши за собою двері, залишивши в хаті холодний протяг?
Вона просиділа так довго, аж поки місяць не піднявся високо над дахами. Місто засинало, і в цій нічній тиші вона раптом зрозуміла одну просту річ. Вона не може змінити Бориса. Не може змусити його любити себе так, як їй того хочеться. Але вона може вибрати, як їй жити далі.
Наступного ранку вона встала з твердим наміром. Вона не стала чекати дзвінка. Вона одягла своє старе пальто, взяла сумку і пішла в парк. Вона годувала птахів, спостерігала за перехожими і вперше за довгий час відчула, що її щастя не повинно залежати від того, чи прийде сьогодні повідомлення з банку чи від сина.
Повернувшись додому, вона побачила на дверях записку від сусіда. Він дякував за смачний пиріг і запрошував її на прогулянку наступного тижня, якщо вона матиме час. Ірина Павлівна посміхнулася. Життя тривало, навіть якщо воно було не таким, як у красивих кінофільмах про ідеальні родини.
Вона підійшла до дзеркала і подивилася на своє відображення. В очах було багато болю, але там була і гідність. Вона зробила все, що могла. Вона виростила сина, дала йому все, що мала. Тепер його черга вибирати, якою людиною бути. А її черга — просто бути. Дихати, дивитися на небо і піклуватися про себе.
Вона відкрила вікно, впускаючи в кімнату свіже ранкове повітря. Можливо, одного дня Борис зрозуміє. А можливо, і ні. Але сьогодні вона вирішила, що більше не буде чекати біля вікна, рахуючи хвилини. Вона вийде назустріч новому дню, і цей день належатиме тільки їй.
Чи стикалися ви з подібною байдужістю від найрідніших людей у своєму житті? Напишіть, будь ласка, у коментарях свою думку, як варто поводитися батькам у таких ситуаціях, коли діти згадують про них лише через фінансові потреби. Нам дуже важливо почути вашу позицію, щоб зрозуміти, як багато людей проходять крізь подібні випробування. Поставте свою вподобайку, якщо ця історія відгукнулася у вашому серці, адже ваша підтримка допомагає нам піднімати такі важливі та складні теми.
