— Мамо, ми ж домовлялися, що сьогодні побудемо самі, — Петро спробував заступити шлях матері, але вона вже знімала пальто в нашому коридорі. — Самотність до добра не доводить, а я прийшла врятувати вас від вашого ж безладу, — наголосила свекруха, впевнено крокуючи до кухні. Я застигла з келихом у руці, відчуваючи, як затишок витікає з кімнати разом із кожним її кроком.
Я розставляла тарілки на столі, намагаючись впіймати той рідкісний момент спокою, коли в домі пахне свіжою випічкою, а не дитячим присипками чи розлитим чаєм. Ми з Петром домовлялися, що цей вечір п’ятниці буде тільки нашим. Жодних дзвінків, жодних обговорень робочих звітів чи ремонтних кошторисів. Просто тиша, яку ми так довго виборювали серед хаосу буднів. За вікном лютневий вітер гнав мокрий сніг, оббиваючи шибки, і від того затишок у вітальні здавався ще ціннішим. Петро вже дістав кришталеві келихи, які ми витягували лише у виняткових випадках.
Раптом тишу розірвав різкий, вимогливий дзвінок у двері. Ми перезирнулися. Я відчула, як всередині щось неприємно стиснулося. Петро поставив келих на скатертину і з надією в голосі промовив, що це, мабуть, кур’єр помилився адресою. Але я вже знала цей ритм. Так дзвонила лише одна людина.
На порозі стояла Ярина Степанівна. У своєму незмінному вовняному пальті, з величезною сумкою в руках і виразом обличчя, що не терпів заперечень. Вона не чекала запрошення, а просто переступила поріг, вносячи з собою запах холодного повітря та дешевого господарського мила.
— Чому так довго не відчиняєте? — запитала вона замість вітання, обтрушуючи сніг прямо на чистий килимок у передпокої. — Я вже думала, що ви кудись пішли, хоча світло горить.
— Мамо, ми не чекали вас сьогодні, — Петро спробував усміхнутися, але виглядало це доволі натягнуто. — Ми ж казали, що хочемо відпочити.
— Відпочинок — це зміна діяльності, синку, — відрізала вона, знімаючи шарф. — А я прийшла допомогти. Знаю я ваш відпочинок: замовте щось шкідливе і сидите перед телевізором. Ой, а чим це у вас пахне? Невже знову м’ясо пересмажила, Оксано?
Я глибоко вдихнула, намагаючись стримати першу хвилю роздратування. Мої плани на спокійний вечір почали розсипатися, як картковий будинок.
— Ярина Степанівна, я готувала за новим рецептом, усе під контролем, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним.
— Рецепти в інтернеті пишуть ті, хто кухні в очі не бачив, — вона вже йшла до кухні, на ходу розв’язуючи вузол на своїй сумці. — Я принесла домашніх голубців. Петро їх з дитинства любить, а не ці ваші витребеньки. Ой, господи, а що це за скатертина? Біла? Ти що, хочеш весь вечір потім над нею з плямовивідником стояти?
Вона почала діяти швидко й безжально. Поки ми стояли в заціпенінні, свічки були погашені, бо, за її словами, вони крадуть кисень і від них голова болить. Кришталеві келихи перекочували на верхню полицю серванта. Замість них з’явилися звичайні товстостінні кружки.
— Сідайте, чого вирячилися, — скомандувала свекруха, виставляючи на стіл пластикові контейнери з їжею, яка пахла вареною капустою. — Петро, бери хліб. Чому хліб не нарізаний? Оксано, ти зовсім за господарством не стежиш.
— Мамо, ми хотіли побути удвох, — знову спробував Петро, але його голос звучав дедалі тихіше під напором материнської енергії.
— Удвох ви все життя будете, а мати у вас одна, — вона всілася на моє місце на чолі столу. — І взагалі, я прийшла поговорити про важливе. Ви бачили, що у вашому під’їзді робиться? Стіни облуплені, сусіди якісь підозрілі. Я вже домовилася з маляром, він прийде в понеділок подивитися, скільки коштуватиме побілка вашого тамбура.
Я відчула, як гаряча хвиля підступає до обличчя. Це був наш дім, наші правила і наш тамбур. Але Ярина Степанівна завжди знала краще.
— Ми не збиралися нічого білити, — тихо сказала я.
— Тому ви й живете в такому стані, бо нічого не збираєтеся, — вона зиркнула на мене поверх окулярів, які дістала з кишені. — А ще я дивилася ваші рахунки за світло. Ви що, люстру вдень вмикаєте? Навіщо така марнотратність? Петро, я ж тебе вчила берегти копійку.
Мій чоловік опустив очі в тарілку. Він завжди губився, коли мати переходила в наступ. Це було випробуване роками протистояння, де він завжди опинявся в програші.
Вечір тривав уже годину, яка здавалася вічністю. Замість романтичної музики ми слухали перелік хвороб усіх родичів до третього коліна та детальний звіт про ціни на моркву на ринку. Ярина Степанівна не просто розмовляла, вона заповнювала собою весь простір, витісняючи нас із нашої власної оселі.
— До речі, Петро, я вирішила, що на наступних вихідних ми поїдемо на дачу, — заявила вона, доїдаючи голубця. — Треба обрізати дерева. Я вже і сусіда попросила інструмент підготувати.
— Мамо, у нас були плани на вихідні, — сказав Петро, нарешті піднявши голову.
— Плани можна змінити, а сад чекати не буде. Якщо зараз не зробити, влітку плодів не побачите. Хоча ви все одно все на базарі купуєте, нітратне. Оксано, ти що, навіть хліба сама не спечеш? Усе магазинне.
Я відставила тарілку. Їжа більше не лізла в горло. Кожне її слово було як дрібний укол голкою — начебто не смертельно, але терпіти ставало неможливо.
— Ярина Степанівна, ми дуже цінуємо вашу турботу, але ми дорослі люди і самі вирішимо, що нам робити з вільним часом і куди витрачати гроші, — я намагалася говорити максимально спокійно, хоча пальці під столом стиснулися в замок.
Вона отетеріла. Поклала виделку на стіл і повільно зняла окуляри. В кімнаті запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у коридорі.
— Ось як ти заговорила, — промовила вона крижаним тоном. — Значить, мати вже заважає. Мати, яка ночами не спала, яка останнє віддавала, щоб сина на ноги поставити. Тепер вона зайва на вашому святі життя. Петро, ти чуєш, що вона каже?
Петро занервував, переводячи погляд з мене на матір.
— Мамо, Оксана не це мала на увазі. Просто ми справді втомилися за тиждень.
— Ні, синку, вона саме це мала на увазі, — свекруха почала збирати свої контейнери з такою швидкістю, ніби в домі почалася пожежа. — Я прийшла з відкритим серцем, принесла найкраще, а мені вказують на двері. Не треба було мені сюди йти. Живіть як знаєте. Тільки не приходьте потім жалітися, коли стіни впадуть або грошей не вистачить.
Вона піднялася зі стільця, демонструючи всім своїм виглядом глибоку образу. Петро теж підхопився.
— Мамо, куди ви в таку негоду? Посидьте ще, давайте чаю поп’ємо.
— Якого чаю, Петре? У цій атмосфері чай отрутою стане, — вона вже була в коридорі, вдягаючи пальто. — Я піду, не затримуватиму вас. Відпочивайте у своєму порожньому домі. Тільки пам’ятай, хто про тебе насправді думає.
Двері зачинилися з гуркотом, від якого здригнулася картина на стіні. Петро стояв посеред передпокою, опустивши руки. Я бачила, як у ньому борються почуття провини та втоми.
— Навіщо ти так різко? — запитав він, не дивлячись на мене. — Вона ж хотіла як краще.
— Петро, вона приходить без попередження і починає переставляти наше життя, як меблі в чужій квартирі, — я підійшла до нього. — Хіба ти не бачиш, що вона не поважає наш простір?
— Вона просто така людина. Вона стара, їй самотньо. Можна було просто промовчати і покивати головою.
— Скільки років мені ще треба мовчати і кивати? Поки вона не вибере нам колір шпалер у спальню чи не почне перевіряти мою білизну?
Ми стояли в тиші, яка більше не була затишною. Вечір був остаточно зіпсований. На столі хололи голубці в пластику, свічки стояли темними стовпчиками, а на душі було важко і гірко. Я дивилася на Петра і розуміла, що це не просто суперечка через візит свекрухи. Це тріщина, яка стає дедалі глибшою.
Він пішов у спальню, не сказавши більше ні слова. Я залишилася на кухні одна. Почала збирати посуд, мити тарілки, намагаючись змити з себе це відчуття чужого втручання. Сніг за вікном продовжував падати, засипаючи місто холодною ковдрою.
Я думала про те, чому любов батьків так часто перетворюється на кайдани. Чому вони вважають, що даючи життя, отримують право власності на нього назавжди? І чому ми, стаючи дорослими, все ще боїмося сказати «ні», щоб не здатися невдячними?
Мій погляд упав на забуту свекрухою сумку на стільці. Вона пішла так швидко, що лишила свій старий гаманець. Я знала, що завтра Петро поїде до неї, щоб повернути річ і вибачитися за нас обох. І все почнеться спочатку. Ті ж повчання, ті ж маніпуляції провиною, ті ж безкінечні поради, які нікому не потрібні.
Я сіла на стілець, де щойно сиділа Ярина Степанівна. Місце ще зберігало її тепло. Чи зможу я колись змінити цю ситуацію, чи приречена бути лише глядачем у виставі під назвою «Ми ж хотіли як краще»?
Вітер знову вдарив у вікно, і мені здалося, що цей звук — це сміх свекрухи, яка навіть пішовши, залишилася тут, у кожній думці, у кожному подиху цього дому. Петро в спальні навіть не ввімкнув світло. Ми були в одному домі, але зараз між нами пролягла ціла пустеля, насіяна дрібними образами та недомовленістю.
Я прибрала зі столу все, що вона принесла. Поставила назад кришталеві келихи. Але наливати в них нічого не хотілося. Настрій зник разом з ілюзією, що ми самі господарі своєї долі.
Як навчитися будувати кордони так, щоб не зруйнувати стосунки з найближчими, і чи можливо це взагалі, коли одна сторона вважає контроль єдиною формою любові? Що важливіше — власний спокій чи спокій батьків, який купується ціною власної свободи? Чи готові ви жертвувати своїми планами та комфортом заради того, щоб не образити людину, яка не поважає ваші межі?
