— Мамо, не читай мені моралі, я просто змінила одного Антона на іншого, — кинула мені через плече донька, зачиняючи двері перед моїм носом. Тепер я з жaхoм чекаю вечора, бо знаю, що ця легкість скоро обернеться для нашої родини справжнім соромом.
Виховання дитини це завжди іспит, який ми складаємо щодня, навіть коли здається, що всі уроки вже давно вивчені. Я виросла в невеликому містечку, де кожен знав кожного, і репутація була чимось на кшталт невидимої сукні, яку треба було тримати в ідеальній чистоті. Моя мати часто повторювала, що жіноча честь дорожча за золото, і я пронесла це переконання крізь роки. Коли в нас з чоловіком народилася Яна, я була впевнена, що зможу передати їй ці цінності. Я уявляла, як вона буде рости скромною, розсудливою дівчиною, яка знає ціну справжнім почуттям. Проте реальність виявилася значно складнішою, ніж мої мрії.
Зараз Яні вже двадцять три. Вона красуня, цього не відняти. Висока, з густим волоссям і очима, в яких завжди горить якийсь неспокійний вогник. Але саме цей вогник став моїм найбільшим страхом. Останні кілька років наше життя перетворилося на нескінченний серіал, де головна героїня змінює партнерів так часто, що я не встигаю запам’ятати їхні імена. Кожна нова зустріч починається з її захоплених розповідей про те, що вона нарешті зустріла того самого, а закінчується тихим зникненням чергового хлопця з нашого горизонту.
Минулого тижня я знову побачила біля нашого під’їзду нову автівку. З неї вийшов молодий чоловік, якого я раніше ніколи не бачила. Він тримав величезний букет квітів і виглядав дуже впевнено. Коли я зайшла до квартири, Яна вже крутилася перед дзеркалом.
— Знову хтось новий? — запитала я, намагаючись стримати роздратування.
— Ой, мамо, ти б бачила Антона. Він зовсім інший. Він такий перспективний, у нього свій бізнес, і він так на мене дивиться.
— Яна, ти це говорила про Олега минулого місяця. А перед ним був Денис. Тобі не здається, що це вже занадто?
— Ти просто не розумієш. Я шукаю себе. Я маю право вибирати найкраще.
— Вибирати це добре, але ти перетворюєш своє життя на якийсь прохідний двір. Що про нас подумають сусіди?
— Тобі завжди було важливіше, що скаже баба Галя з третього поверху, ніж моє щастя.
Я замовкла, бо знала, що суперечка ні до чого не призведе. Але всередині все стискалося від тривоги. Мені страшно, що вона просто марнує свій час на тимчасові емоції, замість того щоб будувати щось справжнє.
Кожного разу сценарій однаковий. Спочатку вона сяє, купує нові речі, постійно з кимось переписується. Потім починаються довгі розмови по телефону, сміх на всю квартиру. А за два тижні вона стає похмурою, видаляє всі фото з соцмереж і каже, що хлопець виявився не таким, як вона думала. Найбільше мене лякає те, як легко вона це робить. Жодних роздумів, жодних спроб щось виправити. Просто наступний.
Одного вечора, коли ми вечеряли разом, я спробувала підійти до цієї теми з іншого боку.
— Яно, розкажи мені про Антона. Чим він тебе зацікавив?
— Він дуже амбітний. Каже, що хоче подорожувати. Обіцяв поїхати зі мною в гори на вихідні.
— А як же його робота?
— Ой, він сам собі господар. Це так круто, коли людина не залежить від графіку.
— Ти ж розумієш, що стабільність теж важлива? Ти вже закінчила університет, треба думати про майбутнє.
— Мамо, ти знову за своє. Майбутнє це те, що відбувається зараз. Я не хочу жити як ти — сорок років на одному місці, з одним чоловіком і одним набором посуду.
Ці слова боляче зачепили мене. Я завжди вважала свою вірність і стабільність перевагою, а для неї це виглядало як в’язниця.
Через кілька днів я випадково зустріла того самого Антона в магазині. Він був не сам, а з якоюсь іншою дівчиною. Вони сміялися і виглядали цілком задоволеними життям. Я відчула, як холодний піт виступив на чолі. Невже моя донька знову помилилася? Чи, можливо, вона для них теж лише епізод?
Коли я повернулася додому, Яна збиралася на чергове побачення.
— Ти впевнена, що Антон сьогодні прийде? — обережно запитала я.
— Звичайно. Ми домовилися на сьому. А чому ти питаєш?
— Я бачила його в центрі. Він був з кимось.
Яна на мить завмерла, але потім лише знизала плечима.
— Можливо, це його сестра або колега. Ти вічно шукаєш підвох там, де його немає.
— Я просто не хочу, щоб ти знову плакала.
— Я не плачу через хлопців, мамо. Це вони мають плакати, що втратили мене.
Така самовпевненість мене просто шокувала. Де та дівчинка, яку я вчила бути обережною і цінувати свою гідність? Мені здається, що цей сучасний світ з його швидкими знайомствами просто стер межу між справжнім і фальшивим.
Минуло ще два тижні. Антон перестав з’являтися. Яна ходила по квартирі як тінь, але на мої запитання лише відмахувалася. А вчора ввечері я знову почула знайомий звук сповіщення на її телефоні. Вона знову посміхнулася тій особливій посмішці, яка означала лише одне — з’явився новий кандидат.
— Це Максим, — сказала вона, навіть не чекаючи мого запитання. — Він фотограф. Ми познайомилися на виставці.
Я відчула, як у мене починає боліти голова. Я сіла на диван і просто закрила обличчя руками.
— Скільки це буде тривати, доню? Коли ти зупинишся?
— Коли знайду ідеал.
— Ідеалів не існує. Є люди, з якими ми вчимося жити, ідучи на компроміси. Ти ж навіть не даєш їм шансу пізнати тебе глибше.
— А навіщо? Якщо мені стає нудно через тиждень, то через рік я взагалі захочу втекти.
Ця легкість, з якою вона ставиться до стосунків, здається мені небезпечною. Я боюся, що колись вона прокинеться і зрозуміє, що навколо неї порожнеча. Що вона не створила нічого міцного, не залишила сліду в чиємусь серці, окрім швидкоплинної згадки. І що найгірше — мені стає соромно перед нашими знайомими. Люди вже починають шепотітися. На роботі мене запитують, коли вже весілля, а я не знаю, що відповідати, бо кожен раз наречений інший.
Мій чоловік зазвичай мовчить. Він вважає, що вона має сама набити свої ґулі. Але я не можу просто стояти і дивитися. Кожен її новий кавалер — це як ляпас моєму вихованню. Я відчуваю себе винною в тому, що не змогла закласти в неї розуміння того, що любов це праця, а не просто розвага.
Нещодавно ми були на дні народження моєї сестри. Там була і Яна з цим новим Максимом. Він поводився розкуто, занадто розкуто, як на мій погляд. Жартував, голосно сміявся, і я бачила, як родичі переглядаються між собою. Після вечора сестра відвела мене вбік.
— Слухай, а що це за хлопець? Здається, минулого разу був інший, такий світленький.
— Це просто знайомий, — сухо відповіла я, хоча всередині все палало від сорому.
— Тобі не здається, що Яні варто бути скромнішою? У нашому віці дівчата вже про дітей думали, а вона все перебирає.
Я нічого не відповіла, але ці слова ще довго відлунювали в моїй голові.
Коли ми повернулися додому, я знову спробувала поговорити з донькою.
— Тобі не було ніяково сьогодні? Всі помітили, що ти знову з кимось новим.
— Мамо, мені байдуже, що вони помітили. Це моє життя. Якщо їм нудно жити своїм, нехай обговорюють моє.
— Але це твоя репутація. Ти ж не хочеш, щоб про тебе казали погане.
— Нехай кажуть що хочуть. Головне, що я не марную час на те, що мені не подобається.
Ця розмова знову закінчилася нічим. Я бачу, як між нами росте стіна. Вона вважає мене застарілою, а я її — легковажною. І я не знаю, як знайти ту золоту середину.
Чи справді світ настільки змінився, що постійна зміна партнерів стала нормою? Чи це я занадто тримаюся за минуле, де вірність була головною чеснотою? Я дивлюся на Яну і бачу щасливу дівчину, яка насолоджується моментом, але водночас я бачу жінку, яка може залишитися зовсім самотньою, коли молодість мине.
Найбільше мене лякає, що вона перестане вірити в можливість глибоких почуттів. Коли все так легко починається і так легко закінчується, душа грубішає. Людина перестає цінувати іншу особистість, бачачи в ній лише засіб для отримання нових вражень.
Вчора Антон знову зателефонував їй. Я випадково почула частину розмови.
— Ні, Антоне, я не хочу більше бачитися. Ми вже все з’ясували. Мені нецікаво.
Вона поклала слухавку і спокійно продовжила пити каву. Жодної емоції на обличчі. Жодного жалю. Це лякає мене найбільше — ця емоційна холодність.
Чи зможе вона колись покохати по-справжньому? Чи знайдеться той, хто зможе втримати її увагу довше, ніж на місяць? Я не знаю. Я просто спостерігаю, як моя донька перетворює своє життя на калейдоскоп облич, які не залишають по собі нічого, крім порожніх розмов і зів’ялих квітів у вазі.
Мені важко прийняти її вибір, але я розумію, що не можу прожити її життя за неї. Проте страх за її майбутнє і цей пекучий сором перед оточуючими не дають мені спокою. Що я зробила не так? Де припустилася помилки? Ці питання щоночі крутяться в моїй голові, але відповіді на них я так і не знаходжу.
Кожна мати хоче для своєї дитини стабільності та надійного плеча поруч. Я ж бачу лише нескінченну чергу тих, хто приходить і йде, не залишаючи сліду. Це виснажує не лише її, а й мене. Можливо, колись вона зрозуміє, що справжня цінність не в кількості, а в якості, але чи не буде тоді занадто пізно?
Життя триває, і завтра, ймовірно, знову пролунає дзвінок у двері, і на порозі стоятиме черговий хлопець з букетом, а Яна знову вийде до нього з тією ж сяючою посмішкою, яка вже давно не викликає у мене радості. Ми живемо в паралельних світах, де мої цінності розбиваються об її сучасні погляди на свободу і вибір. І я не знаю, чи зможемо ми коли-небудь знову зрозуміти одна одну.
Я часто думаю про те, як складеться її доля через десять років. Чи буде вона так само легко змінювати людей навколо себе, чи все ж знайде тиху гавань? Але поки що я бачу лише шторм, у якому вона почувається як риба у воді, а я тону від тривоги за її завтрашній день.
Який шлях у цій ситуації обрали б ви — продовжували б втручатися і намагатися напоумити, чи просто відпустили б ситуацію, дозволивши дитині робити власні помилки, навіть якщо вони здаються фатальними?
Чи вважаєте ви, що сучасна легкість у стосунках — це ознака свободи, чи все ж таки шлях до внутрішньої порожнечі? Поділіться своїми думками в коментарях, адже для мене дуже важливо почути погляд зі сторони, щоб зрозуміти, як рухатися далі. Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією, це важливо для того, щоб якомога більше людей могли долучитися до обговорення цієї непростої теми. Що б ви порадили матері, яка опинилася в такому стані?
