— Мамо, не дзвони мені більше, Богдана це дратує, — заявила донька, навіть не дивлячись мені в очі перед від’їздом. Ці слова перекреслили все те добре, що я плекала в ній роками, залишивши мене в порожній квартирі з гірким усвідомленням повної самотності.
Вся молодість минула в турботах про те, щоб у моєї дитини було все найкраще, про що я сама могла тільки мріяти. Я пам’ятаю ті дні, коли за вікном ще панувала темрява, а я вже стояла біля плити, готуючи сніданок для своєї маленької Іринки. Кожен мій крок, кожне рішення та кожна копійка були спрямовані на те, щоб вона відчувала себе захищеною. Коли її батько зник з нашого життя ще до того, як вона навчилася вимовляти слово тато, я дала собі обіцянку. Я вирішила, що стану для неї всім світом, і жодна тінь не впаде на її дитинство. Я працювала на двох роботах, поверталася додому з виснаженням, але варто було мені побачити її усмішку, як втома зникала.
Ми були не просто матір’ю та донькою, ми були справжніми подругами. Принаймні, я так вважала довгі роки. Ми ділилися секретами, разом обирали сукні на випускний, обговорювали плани на майбутнє. Я бачила в ній своє продовження, свій головний успіх у житті. Коли Ірина вступила до університету, я була на сьомому небі від щастя. Здавалося, що попереду тільки світла дорога, вимощена моїми зусиллями та її талантом. Але одного вечора все почало змінюватися. Вона прийшла додому пізніше, ніж зазвичай, і її очі сяяли так, як ніколи раніше. Тоді я вперше почула ім’я Богдан.
Спочатку я сприйняла це як звичайне захоплення. Молодість, весна, нові знайомства — це природно. Проте з кожним днем Богдана в нашому житті ставало забагато. Він почав забирати весь її час, усі її думки. Наші спільні вечори за чаєм перетворилися на її нескінченні розповіді про те, який він неймовірний. Я намагалася бути тактовною, не хотіла здаватися ревнивою матір’ю, але материнське серце відчувало тривогу. Коли вона нарешті познайомила нас, я побачила перед собою чоловіка, який не викликав у мене довіри. У його погляді було щось холодне, щось таке, що змушувало мене відчувати занепокоєння.
— Мамо, він пропонує мені переїхати до нього в інше місто.
Це було сказано так просто, ніби йшлося про похід у магазин. Я відчула, як земля під ногами стає хиткою. Як вона могла навіть думати про це? У неї навчання, кар’єра, ми щойно почали облаштовувати наше життя.
— Іринко, ти ж розумієш, що це серйозний крок. Ти його майже не знаєш.
— Ти просто не хочеш, щоб я була щасливою. Тобі подобається, коли я завжди поруч, як твоя власність.
Ці слова прозвучали як грім серед ясного неба. Я ніколи не вважала її власністю. Я просто хотіла для неї стабільності. Але Богдан мав на неї інший вплив. Він переконав її, що я обмежую її свободу, що мої поради — це лише спосіб контролю. Ірина почала віддалятися. Вона перестала дзвонити, її відповіді на повідомлення ставали короткими та холодними. Коли настав день її від’їзду, вона навіть не дозволила мені допомогти зібрати речі.
— Я сама впораюся, не треба за мною ходити.
— Я просто хочу переконатися, що ти взяла все необхідне.
— Богдан сказав, що мені не потрібне старе шмаття. Він купит мені все нове.
Вона пішла, не озирнувшись. Квартира, яка колись була наповнена сміхом, вмить стала порожньою та німою. Я залишилася сама зі своїми спогадами та фотографіями на стінах. Минули місяці. Я намагалася налагодити контакт, але Богдан завжди стояв стіною між нами. Якщо він підіймав слухавку, то говорив роздратовано, а потім і зовсім заблокував мій номер. Ірина ж казала, що вона зайнята, що в неї нове життя, і я маю це прийняти.
Одного разу я вирішила поїхати до них без попередження. Я знайшла адресу через знайомих і вирушила в дорогу. Моє серце калатало від хвилювання. Я уявляла, як ми обіймемося, як вона зрозуміє, що я не ворог. Коли я підійшла до їхнього будинку, то побачила Ірину на вулиці. Вона виглядала втомленою, її колись розкішне волосся було недбало зібране, а одяг здавався занадто простим для тієї дівчини, якою вона була раніше.
— Що ти тут робиш? — її голос був позбавлений будь-якої теплоти.
— Я скучила, доню. Хотіла побачити, як ти живеш.
— Ми живемо добре. Тобі не варто було приїжджати без запрошення. Богдану це не сподобається.
У цей момент з під’їзду вийшов він. Побачивши мене, він навіть не привітався. Його обличчя виражало лише зневагу.
— Знову ти? Скільки можна втручатися в наше життя?
— Я просто приїхала до своєї дитини.
— Твоя дитина вже доросла жінка, і вона обрала мене. Їй не потрібні твої повчання та твоя опіка. Йди звідси.
Я подивилася на Ірину, чекаючи, що вона щось скаже, що вона захистить мене. Але вона лише опустила очі та мовчала. У цей момент я зрозуміла, що всі ті роки, коли я відмовляла собі в усьому заради неї, були стерті однією присутністю цієї людини. Вона відмовилася від нашого зв’язку заради того, хто навіть не поважає її матір.
— Іринко, невже це те, чого ти хотіла?
— Мамо, просто залиш нас у спокої. Ти руйнуєш мої стосунки.
Я пішла. Дорога назад була нескінченною. У голові крутилися питання, на які не було відповідей. Де я припустилася помилки? Чи була я занадто турботливою? Чи, можливо, я виростила її в ілюзії, що світ завжди буде обертатися навколо неї, і вона просто не навчилася цінувати справжню вірність? Богдан став для неї центром всесвіту, і в цьому всесвіті не було місця для тієї, хто дав їй життя.
Минув рік. Я дізналася від спільних знайомих, що Ірина покинула навчання. Богдан вирішив, що їй краще займатися домом. Вона стала замкненою, майже ні з ким не спілкується. Коли я думаю про це, мені стає нестерпно гірко. Я бачу, як вона повторює шлях, якого я так хотіла для неї уникнути — шлях залежності та втрати власного я. Але тепер вона сама обрала цю клітку, і ключі від неї вона добровільно віддала людині, яка її не цінує.
Я сиджу у своїй квартирі, де все нагадує про неї. Її перші малюнки, грамоти зі школи, улюблена чашка. Все це тепер здається музеєм втрачених надій. Я не знаю, чи вона колись повернеться. Чи зрозуміє вона, що материнська любов — це єдина річ, яка залишається незмінною, навіть коли весь світ відвертається. Богдан може бути поруч сьогодні, а завтра знайти іншу, але мати завжди чекатиме. Проте чи варто чекати того, хто так легко викинув тебе зі свого життя?
Ця історія не про “чорноту”, а про велике розчарування. Про те, як легко молодість засліплює, і як важко потім збирати уламки власної душі. Я віддала їй усе, що мала, а натомість отримала порожнечу. І зараз, дивлячись у вікно на перехожих, я думаю про те, скільки ще таких матерів сидять у самоті, чекаючи на дзвінок, який ніколи не пролунає.
— Ти все ще чекаєш на неї? — запитала мене сусідка, яка іноді заходить на чаювання.
— Не знаю. Напевно, я просто не вмію інакше.
— Але ж вона так повелася з тобою. Це несправедливо.
— Справедливості в любові немає. Є тільки пам’ять про те, якими ми були раніше.
Життя триває, але воно втратило свої яскраві кольори. Тепер це просто низка днів, наповнених побутовими справами та тишею. Я навчилася жити для себе, але серце все одно завмирає, коли на вулиці я бачу дівчину, схожу на мою Ірину. Мені хочеться підбігти, обійняти її та попередити про всі небезпеки світу, але я зупиняю себе. Вона зробила свій вибір. І цей вибір — не я.
Дорогі читачі, чи траплялося у вашому житті таке, що найближча людина зраджувала ваші сподівання заради випадкового знайомого? Як ви вважаєте, чи повинна мати продовжувати чекати й прощати, попри все, чи краще закрити ці двері назавжди, щоб зберегти власну гідність?
Ваша думка дуже важлива для мене, тому, будь ласка, поставте вподобайку цій історії та напишіть у коментарях, що ви думаєте про вчинок Ірини. Чи є шанс на примирення в такій ситуації?
