— Мамо, не кpичи, Дмитро — це зовсім інша історія, і ця дитина буде особливою — запевнила Юля, поки п’ятеро онуків з різними прізвищами снідали за столом. Я дивилася на її живіт і розуміла, що наше життя знову котиться у прірву, з якої немає вороття
Мої діти завжди були моєю гордістю, поки старша донька не перетворила наше сімейне життя на нескінченну низку знайомств з новими зятями, які зникали швидше, ніж з’являлися. Я пам’ятаю Юлю маленькою дівчинкою з великими очима, яка обіцяла, що обов’язково стане відомою лікаркою та вийде заміж за справжнього принца. Тепер їй за тридцять, і вона справді оточена чоловіками, але зовсім не так, як я собі це уявляла.
Ми з моїм чоловіком Тарасом прожили в шлюбі тридцять років. У нас завжди був лад, ми цінували стабільність та відповідальність. Коли народилася Юля, ми намагалися дати їй усе найкраще. Вона вчилася в музичній школі, займалася танцями, і ми ніколи не бачили в ній ознак такої легковажності. Перший дзвіночок пролунав, коли вона закінчила університет. Замість того щоб шукати роботу, Юля привела додому Олега.
— Мамо, тату, це кохання всього мого життя — заявила вона тоді з порогу.
Ми з Тарасом перезирнулися. Олег виглядав непогано, але в його очах була якась порожнеча. Через три місяці Юля повідомила, що чекає дитину. Ми зіграли весілля, сподіваючись, що поява немовляти зробить їхню родину міцною. Народився Андрійко. Але не минуло й року, як Олег зібрав речі та поїхав у невідомому напрямку, залишивши Юлю з боргами та пелюшками.
Я думала, що цей досвід навчить мою доньку бути обережнішою. Але за пів року Юля вже гуляла парком з іншим чоловіком. Його звали Ігор. Історія повторилася з дивовижною точністю. Знову слова про неймовірне почуття, знову швидка вагітність, і знову ми з Тарасом готували дитячу кімнату для другого внука. Максимко народився дуже схожим на батька, якого він бачив лише на фотографіях, бо Ігор зник ще до того, як дитину виписали з пологового будинку.
— Юлю, ти ж розумієш, що діти — це не іграшки? — запитував Тарас, намагаючись стримати розпач.
— Тату, ви нічого не розумієте, кожен має право на щастя — відповіла вона, закочуючи очі.
— Але щастя не полягає в тому, щоб збирати колекцію батьків для своїх дітей — не витримала я.
Донька лише знизала плечима. Мені ставало дедалі важче виходити на вулицю. Наше містечко невелике, усі знають одне одного. Сусідки на лавках затихали, коли я проходила повз, а потім я чула за спиною шепотіння. Кожен мій похід до магазину перетворювався на іспит на витримку. Я відчувала, як сором пече мені обличчя, коли люди питали, як справи у Юлі та хто тепер допомагає їй з дітьми.
Третім був Сергій. Він з’явився в житті доньки, коли Максимку ледве виповнилося два роки. Сергій обіцяв стати справжнім батьком для обох хлопців. Він навіть почав робити ремонт у квартирі Юлі, яку ми їй купили. Я вже почала вірити, що нарешті все владнається. Дихати на повну стало легше. Але ремонт закінчився на стадії здертих шпалер, коли Юля знову завагітніла. Як тільки вона сказала про це Сергію, він просто перестав брати слухавку.
Народилася Софійка. Тепер у нас було троє онуків від трьох різних чоловіків. Тарас почав частіше мовчати, він годинами сидів у гаражі, аби не бачити того хаосу, на який перетворився наш дім, бо Юля постійно привозила дітей до нас. Вона казала, що їй треба влаштовувати особисте життя, бо вона молода жінка.
— Ти хоч знаєш, від кого буде наступна дитина? — гірко пожартував якось Тарас, не знаючи, що це стане реальністю.
Четвертий онук, Данило, з’явився від чоловіка, імені якого Юля навіть не могла чітко згадати спочатку. Це був якийсь випадковий знайомий з компанії її подруг. На той момент мені здавалося, що я вже нічому не здивуюся. Моя душа зачерствіла. Я просто механічно готувала їжу, прала дитячі речі та гуляла з візочком, намагаючись не дивитися в очі знайомим.
Найстрашніше було бачити, як ростуть діти. Вони почали запитувати про своїх батьків. Андрійко, найстарший, якось запитав мене, чому до інших хлопчиків у садочку приходять тати, а до них — ніхто. У мене не було відповіді. Я не могла сказати дитині, що його мати шукає любов там, де її немає, і робить це знову і знову.
П’ятий онук став останньою краплею. Його батьком став Артем. Він був значно молодший за Юлю. Коли вона привела його до нас, я побачила в його погляді лише розвагу. Він не збирався брати на себе відповідальність за чотирьох чужих дітей. Проте Юля вірила, що цього разу все інакше.
— Мамо, Артем не такий як інші, він любить дітей — переконувала вона мене, коли ми сиділи на кухні.
— Юлю, ти кажеш це вп’яте. Подивися на своїх синів і доньку. Їм потрібен спокій, а не новий дядько щороку — сказала я тихим голосом.
— Ви просто хочете, щоб я була самотньою і нещасною як ви — крикнула вона і вибігла з кімнати.
Народився маленький Павлик. П’ятеро дітей. П’ять різних прізвищ. П’ять чоловіків, які навіть не платять аліментів, бо Юля часто навіть не записувала їх у свідоцтва про народження, щоб не мати проблем з документами. Тепер наша хата нагадує вулик. Тарас зовсім здав, у нього часто болить голова, і він майже не розмовляє з донькою.
Я дивлюся на Юлю і не впізнаю в ній ту розумну дівчинку, якою вона була колись. Вона продовжує сидіти в телефоні, переписуючись з кимось, поки я годую Павлика з пляшечки. Вона не відчуває провини чи сорому. Для неї це нормальний стан речей. Вона вважає себе жертвою обставин і поганих чоловіків, які її не оцінили.
Нещодавно я побачила її знову біля під’їзду з якимось новим знайомим. Вони сміялися, і він тримав її за руку. У мене всередині все стислося. Я зрозуміла, що це не кінець. Що скоро може з’явитися шоста дитина.
— Хто це був, Юлю? — запитала я ввечері.
— Це просто знайомий, його звати Дмитро. Він дуже добрий — відповіла вона з тією ж самою усмішкою, що й десять років тому.
Я пішла у свою кімнату і вперше за довгий час заплакала. Не за себе, не за Тараса, а за цих дітей, які ростуть без коріння. За Андрійка, який у свої десять років став дорослішим за власну матір, бо він допомагає мені з меншими. За те, що наше прізвище стало приводом для глузувань у місті.
Найбільше мене болить те, що я не можу це зупинити. Я не можу заборонити дорослій жінці жити так, як вона хоче. Але ціною її свободи є наше з Тарасом життя, яке ми повністю присвятили її дітям. Ми не подорожуємо, не відпочиваємо, ми просто виживаємо в цьому нескінченному циклі чужих помилок.
Юля часто каже, що діти — це благословення. І я згодна з цим, я люблю кожного свого онука понад усе на світі. Але чи є благословенням те, що вони ніколи не знатимуть батьківської підтримки? Чи є благословенням сором, який вони відчуватимуть, коли зрозуміють правду про свою сім’ю?
Сьогодні вранці я бачила, як Юля знову чепуриться перед дзеркалом. Вона збиралася на зустріч з Дмитром.
— Мамо, приглянь за меншими, я швидко — гукнула вона, вибігаючи з хати.
Я залишилася стояти посеред вітальні, де розкидані іграшки п’яти різних дітей від п’яти різних чоловіків. Кожен з них — це окремий розділ у книзі розчарувань моєї доньки. Я підняла з підлоги маленьку машинку і сіла на диван. Мені здається, що я більше не маю сил боротися з цією реальністю.
Ми дали їй усе, що могли: виховання, освіту, дах над головою. Де ми помилилися? Чому вона шукає підтвердження своєї цінності лише через увагу нових чоловіків? Це питання переслідує мене щоночі, коли в будинку нарешті стає тихо, і я можу просто дихати, хоч і не на повну, а лише частинами, затиснута між обов’язком і болем.
Іноді я думаю про те, що буде, коли нас з Тарасом не стане. Хто подбає про цю малечу? Юля не здатна навіть за собою доглянути, не те що за п’ятьма дітьми. Вона живе в ілюзорному світі, де наступний чоловік обов’язково виявиться тим самим єдиним, який вирішить усі її проблеми. Але реальність така, що проблеми лише множаться, а ми стаємо дедалі слабшими.
Кожен новий чоловік у її житті — це як черговий іспит, який вона провалює. І кожен раз ми з чоловіком змушені перескладати цей іспит за неї. Наші сусіди вже навіть не питають нічого, вони просто відводять очі, коли бачать Юлю з новим візочком. Це мовчання гірше за будь-які слова.
Чи можна виправдати таку поведінку пошуком кохання, чи це просто безвідповідальність, яка межує з байдужістю до майбутнього власних дітей? Я дивлюся на Павлика, який усміхається мені уві сні, і моє серце розривається від любові та ненависті до цієї ситуації одночасно.
Як ви вважаєте, чи повинна мати нести відповідальність за вибір своєї дорослої дитини до кінця життя, чи настав час поставити межу, навіть якщо постраждають онуки? Поділіться своїми думками в коментарях, для мене це справді важливо, адже я більше не знаю, як діяти далі. Будь ласка, поставте вподобайку під цією історією, щоб її побачило якнайбільше людей, можливо, чия порада допоможе мені знайти вихід.
