— Мамо, не втручайтеся, Ярина знає, що нам потрібно для затишку — прошепотів Тарас, хоча його очі благали про допомогу. Дружина лише зневажливо хмикнула, поправляючи свіжий манікюр і вимагаючи поїздки в торговий центр саме зараз.
Вечеря холонула на столі, а в повітрі зависла така густа тиша, що її, здавалося, можна було різати ножем. Я дивилася, як Тарас повільно пережовує картоплю, навіть не піднімаючи очей. Його обличчя було сірим, під очима залягли темні тіні, а плечі зсутулилися так, ніби він ніс на собі весь тягар світу. Кожен його рух віддавався в моєму серці тупим болем. Я знала цей стан. Це не просто втома після роботи. Це було те саме виснаження, яке підточує людину зсередини, коли вона віддає більше, ніж має.
Я перевела погляд на Ярину. Вона сиділа навпроти, гортаючи стрічку в телефоні. Її пальці з ідеальним манікюром швидко бігали по екрану, а на губах грала ледь помітна посмішка від якогось чергового відео. Вона навіть не глянула на чоловіка. Для неї його блідість була звичною декорацією, частиною побуту, на яку не варто звертати увагу.
— Тарасе, ти зовсім нічого не з’їв, — тихо мовила я, торкнувшись його холодної руки.
Він здригнувся, ніби я вивела його з глибокого заціпеніння.
— Я не голодний, мамо. Просто голова трохи паморочиться. Напевно, перевтомився на будівництві.
Ярина нарешті відірвалася від телефона, але замість співчуття в її голосі прозвучало роздратування.
— Ой, почнеться зараз. Тарасе, ти дорослий чоловік. Всі втомлюються. Нам ще треба заїхати в торговий центр, я пригледіла ті штори, про які казала.
— Ярино, йому треба відпочити, — перебила я її, намагаючись тримати голос рівним, хоча всередині все закипало. — Подивись на нього. Він ледь на ногах тримається.
Вона закотила очі й відсунула тарілку.
— Мамо, ви як завжди перебільшуєте. Він просто хоче, щоб його пошкодували. А нам потрібно облаштовувати квартиру. Хто це зробить, якщо не ми?
Я дивилася на неї й не впізнавала ту дівчину, яку мій син привів у дім три роки тому. Тоді вона здавалася тендітною і лагідною. А зараз переді мною стояла жінка, для якої комфорт і нові речі важили куди більше, ніж стан коханої людини.
Тарас важко підвівся з-за столу. Його хитнуло, і він схопився за край стільця. Я кинулася до нього, але він м’яко відсторонив мою руку.
— Все добре. Ярино, давай завтра. Сьогодні я справді не зможу нікуди їхати.
Вона різко встала, стілець зі скрипом відкотився назад.
— Чудово. Тоді я поїду сама. Але не дивуйся, якщо я виберу найдорожчі, бо мені набридло жити в напівпорожніх стінах.
Вона схопила сумку і вийшла, грюкнувши дверима так, що задзвенів посуд у серванті. Тарас опустився назад на стілець і закрив обличчя долонями. У кухні пахло чебрецем від чаю і холодом, що просочувався з коридору.
— Сину, так не можна, — шепотіла я, сідаючи поруч. — Ти себе заженеш. Ти працюєш на двох роботах, а вона тільки вимагає.
— Вона хоче як краще для нашої сім’ї, мамо, — глухо відповів він. Його голос звучав так, ніби він сам у це не вірив.
— Сім’я — це коли одне про одного дбають, а не коли один тягне, а інша поганяє. Ти подивись у дзеркало. Ти змарнів. Тобі треба звернутися до фахівців, здати аналізи. Це не просто втома.
Він нічого не відповів. Просто сидів, дивлячись у вікно, де осінній дощ розмивав вогні ліхтарів.
Наступні кілька днів стали для мене випробуванням. Я спостерігала, як Ярина ігнорує кожну скаргу сина. Коли в нього піднялася температура, вона лише незадоволено зітхнула, бо він не зміг піти з нею на день народження подруги. Вона залишила його в порожній квартирі, пішовши розважатися.
Я прийшла до них без попередження. Вдома було темно, лише з кухні долинав слабкий звук телевізора. Тарас лежав на дивані в залі, накрившись двома ковдрами. Його трусило.
— Де Ярина? — запитала я, кладучи руку йому на лоб. Шкіра була вогняною.
— Вона у Світлани. Сказала, що не хоче сидіти вдома в такій гнітючій атмосфері.
Я відчула, як у мені піднімається хвиля обурення. Це було вже за межею. Я почала шукати в аптечці хоч щось, що могло б полегшити його стан, але там були лише пластирі та косметичні засоби Ярини. Жодного термометра, жодного засобу від гарячки.
— Вона навіть не купила нічого? — мій голос тремтів від гніву.
— Вона сказала, що я сам маю про себе дбати, бо я не дитина.
Я мовчки зібрала речі й викликала таксі.
— Ми їдемо до мене, Тарасе. Тут ти просто згасаєш.
Коли ми виходили з під’їзду, під’їхало інше таксі. З нього вийшла Ярина. Вона виглядала бездоганно: нова сукня, сяючий погляд, у руках — пакунок з брендового магазину. Побачивши нас, вона зупинилася і здивовано підняла брови.
— І куди це ви його тягнете? — запитала вона, навіть не підходячи ближче.
— Я забираю сина туди, де про нього піклуватимуться, — відрізала я. — Оскільки тобі важливіші тусовки, ніж його життя.
— Не драматизуйте, мамо. Тарас просто розклеївся. Завтра буде як новенький. Тарасе, повернися в хату, не ганьби мене перед сусідами.
Мій син підняв на неї очі. У них не було образи, лише безмежна порожнеча.
— Я поїду з мамою, Ярино. Мені справді погано.
— Ну і будь ласка! — вона розвернулася на підборах. — Тільки не сподівайся, що я буду бігати за тобою.
Ми поїхали. Вдома я поїла його теплим бульйоном, заварювала трави, як колись у дитинстві. Але його стан не покращувався. Вночі він почав марити. Я сиділа біля його ліжка, слухаючи його переривчасте дихання, і молилася, щоб настало ранок.
Зранку приїхав лікар. Він довго оглядав Тараса, хитав головою і записував щось у блокнот.
— Організм на межі виснаження, — сказав він, виходячи зі мною в коридор. — Висока ймовірність ускладнень на внутрішні органи. Де він так працював?
— На будівництві. І ще підробляв вечорами.
— Йому потрібен повний спокій і тривале відновлення. Жодних навантажень. Жодних нервів. Якщо він зараз не зупиниться, наслідки будуть непоправними.
Ярина прийшла через два дні. Вона зайшла в мою вітальню, не знімаючи взуття, і озирнулася навколо з неприхованою зверхністю.
— Ну що, награлися в рятівницю? — запитала вона, дивлячись на мене. — Мені потрібні гроші на оренду квартири. Тарас не скинув свою частку цього місяця.
Я завмерла. Син лежав у сусідній кімнаті, він чув кожне слово.
— Ти прийшла за грошима? Твій чоловік ледь дихає, а тебе хвилює оренда?
— Мамо, давайте без цього пафосу. Гроші самі собою не з’являться. Він обіцяв, що ми купимо нову машину до зими. Як він збирається це робити, якщо валяється тут?
Я зробила крок до неї.
— Вийди звідси. Зараз же.
— Ви не маєте права мене виганяти! Це і мій чоловік теж!
— Тоді йди до нього! Іди і подивись, що ти з ним зробила! Ти випила з нього всі сили, ти перетворила його на тінь!
Вона хмикнула і пішла до кімнати сина. Я не стала її зупиняти. Хотіла, щоб він сам усе побачив.
Ярина стала в дверях, схрестивши руки.
— Тарасе, досить уже відлежуватися. Мені треба платити за рахунками. Вставай і берися за розум.
Тарас повільно повернув голову. Його обличчя на тлі білої подушки здавалося майже прозорим.
— Ярино, я більше не можу, — ледь чутно промовив він. — Лікар сказав, що мені не можна працювати найближчі місяці.
— Місяці? — вона майже скрикнула. — А на що ми будемо жити? Ти про це подумав? Ти егоїст! Ти просто хочеш скинути все на мої плечі!
— Твої плечі? — подала голос я. — Ти хоч день у своєму житті працювала так, як він? Ти хоч знаєш, якою ціною даються ті гроші, які ти витрачаєш на свої забаганки?
— Я надихаю його на успіх! — гордо заявила вона. — Кожному чоловіку потрібна жінка, яка стимулює його заробляти більше.
— Ти не стимулюєш, ти знищуєш, — відповів Тарас. Його голос зміцнів, хоча в ньому відчувалася гіркота. — Я бачу це тепер. Коли мені було найважче, ти просто пішла розважатися. Тобі не потрібен я. Тобі потрібен гаманець.
— О, то це така вдячність за мої найкращі роки? — вона засміялася, але в цьому сміху було щось холодне. — Ну то сиди тут зі своєю мамою. Побачимо, як ви заспіваєте, коли колектори прийдуть за кредитом, який ти взяв на мою шубу.
Вона розвернулася і вийшла, знову грюкнувши дверима. У хаті запала важка, гнітюча тиша. Я сіла на край ліжка і взяла сина за руку. Вона була мокрою від поту.
— Вибач мені, мамо, — прошепотів він. — Ти була права з самого початку.
— Головне, що ти зараз тут, — відповіла я, хоча серце стискалося від думки про той кредит і його стан.
Минули тижні. Тарас потроху почав вставати. Ми багато розмовляли. Він розповідав, як вона маніпулювала ним, як змушувала почуватися винним за кожну хвилину відпочинку. Кожне слово відгукувалося в мені гострим болем. Я бачила, як руйнувалася його особистість під цим тиском.
Одного разу ввечері, коли ми пили чай, у двері знову подзвонили. Це була Ярина. Вона виглядала вже не так блискуче. Очі були підпухлі, волосся недбало зібране.
— Тарасе, нам треба поговорити, — сказала вона, намагаючись просунутися в коридор.
— Нам немає про що говорити, — відповів він, загороджуючи собою вхід.
— Я вагітна, — раптом випалила вона.
Світ навколо мене на мить зупинився. Я побачила, як здригнулися плечі сина. Він зблід ще сильніше, ніж тоді, під час хвороби.
— Що? — перепитав він.
— Ти не можеш мене кинути зараз. Ти відповідальний за нас. Мені важко, я не можу працювати в такому стані. Нам потрібна більша квартира, нам треба готуватися.
Я дивилася на неї й шукала в її очах бодай краплю правди. Але бачила лише розрахунок. Вона знала, на що натиснути. Тарас завжди був занадто порядним, занадто правильним.
— Ти впевнена? — запитала я, виходячи вперед.
— Звісно! Ось, дивіться, — вона простягнула якийсь папірець.
Тарас взяв його, довго вивчав. Потім підняв очі на неї.
— Це довідка місячної давнини. Чому ти не сказала раніше?
— Я боялася! Ти ж хворів, був такий нервовий. Я не хотіла тебе навантажувати ще більше.
Це була брехня. Відверта, нахабна брехня. Вона не хотіла навантажувати? Вона, яка вимагала гроші на оренду, коли він не міг підняти голови?
— Ярино, йди додому, — тихо сказав Тарас.
— Ти що, не чуєш? У нас буде дитина! Ти маєш повернутися! Ти маєш знайти нову роботу, більш оплачувану, бо витрат буде море!
Він закрив двері прямо перед її носом. Потім повільно опустився на пуф у коридорі.
— Ти їй віриш? — запитала я.
— Я не знаю, мамо. Я вже нічому не вірю. Але якщо це правда… Як я можу залишити власну дитину з такою жінкою? І як я можу повернутися в те пекло, яке мене ледь не вбило?
Він сидів, обхопивши голову руками, а за дверима чулися крики Ярини, яка вимагала впустити її. Вона обіцяла йому суди, обіцяла знищити його репутацію, обіцяла, що він ніколи не побачить немовля.
Я стояла поруч і не знала, що сказати. Моя душа рвалася на частини. З одного боку — мій син, чиє життя тільки-но почало повертатися в нормальне русло. З іншого — невинна душа, яка може стати заручником у цій брудній грі.
Ми провели ту ніч без сну. Тарас знову почав кашляти, його руки тремтіли. Весь прогрес у лікуванні пішов нанівець за одну годину. Вранці він зібрав невелику сумку.
— Куди ти? — запитала я зі страхом.
— Я піду до неї. Треба все перевірити. Якщо вона справді чекає дитину, я не можу просто втекти.
— Тарасе, вона тебе знову зламає! Ти не витримаєш цього вдруге!
— Я знаю, мамо. Але який у мене вибір? Жити з усвідомленням, що я покинув свою кров? Чи жити в неволі, де кожен день — це боротьба за виживання під її тиском?
Він пішов. А я залишилася стояти біля вікна, дивлячись, як його сутула постать зникає в ранковому тумані. Повітря в квартирі здавалося важким і порожнім. На столі залишилася його недопита чашка чаю, яка вже давно охолола.
Я згадувала кожен її погляд, кожне слово про гроші й комфорт. Невже дитина для неї — це лише черговий інструмент маніпуляції? Чи, можливо, десь глибоко всередині в ній ще залишилося щось людське?
Минуло кілька днів, від нього не було жодної звістки. На мої дзвінки він не відповідав. А потім прийшло повідомлення:
— Мамо, не хвилюйся. Я влаштувався на нічну зміну на склад. Треба заробляти. Ярина каже, що їй потрібні дорогі вітаміни та огляд у приватній клініці. Все буде добре.
Я випустила телефон з рук. Все буде добре? Ні, нічого вже не буде добре. Він знову став у ту саму колію, яка вела до прірви. Тільки тепер у цієї колії була назва — обов’язок.
Я вийшла на балкон. Вітер кидав у обличчя мокрий сніг. У сусідньому будинку світилися вікна, там жили люди, сміялися, сварилися, кохали. А тут, у моєму серці, оселився холодний, липкий страх. Страх за сина, який вибрав шлях самопожертви заради того, хто цього ніколи не оцінить.
Чи можна побудувати щастя на брехні та маніпуляціях, якщо ціною цього щастя є життя і здоров’я найближчої людини? Чи має право мати втручатися в такий вибір, навіть якщо бачить, що він веде до неминучого фіналу? І що важливіше — примарний обов’язок перед ще ненародженим життям чи реальне життя того, хто вже поруч і кому так потрібна допомога?
А як би вчинили ви, бачачи, як ваша дитина свідомо йде на самознищення заради тих, хто бачить у ній лише ресурс?
